– Німець? – спитав Майхржак.
– Ні, – пролунала коротка відповідь.
– Єврей?
– Ні. Колись він був кротом Мечислава Мочара[36] у варшавському УБ. Це викликає у вас якісь асоціації?
Потоцька не зрозуміла, але Майхржак тихо зітхнув і кивнув. Щось йому стало ясно.
– Про що він запитав?
– Приготуйтеся бути абсолютно здивованим. Він, звичайно, хотів перевірити, скільки знає Барський і на яку тему, він говорив якусь нісенітницю... Але насправді він прийшов за одним.
Потоцька й Майхржак перезирнулися. Напруга наростала повільно, і неможливо було зрозуміти, чи хотів старий сказати їм щось важливе, чи заводить їх, вміло створюючи настрій, на манівці
– Його цікавило одне питання. Зокрема, чи знає Барський щось про захоплення агентів американської розвідки в Легниці. Зовсім поряд з радянським гарнізоном.
– Що?! – випалила зовсім здивована Потоцька.
Офіцер навпроти знову посміхнувся.
– Його цікавило лише те, чи знав Барський про арешт американців... – повторив він, але голос різко завмер. – У Легниці... – знову значна пауза. – У тисяча дев'ятсот шістдесят другому році.
– Що?! – знову не витримала Потоцька.
– Пан повторюється, – пробурмотів Майхржак.
Він запалив. Вражена Потоцька зламалася і теж попросила цигарку. Офіцер,що сидів навпроти, задоволений ефектом, який він справив, махнув рукою і відмовився.
– Ви щось знаєте про це? – спитав Майхржак.
– Про цих агентів. Звідки? Я уявлення не маю.
– І це все?
Старий кивнув.
– Він також запитав, чи я направив Барського до майора Зубжицького. Але якось без натиску, просто щоб підтвердити те, що він знав. Або здогадався. Або сприйняв це як належне.
– І пана не дивує такий дивний збіг обставин? Що Зубжицького вбили через кілька днів після візиту Барського до вас?
– Як раз це – ні. Проте мене дуже дивує той факт, що майора Зубжицького вбили лише через кілька днів після того, як я прислав до нього цього міліціонера. Щось тут страшенно смердить, пані та панове.
– А пан не питав, про що йдеться? – спитав Майхржак.
Офіцер, б’ючи себе у груди, зробив ще один театральний жест, гідний коханця з фільмів двадцятих років.
– О ні, ні, пані та панове. Перевірку я пройшов позитивно! Я нікого не вбивав, нікого не переслідував, пенсію зараз маю велику, живу добре і щасливо! Так і має залишатися, пані та пан, – знову засміявся він. – Натяк зрозуміли?
– Понялі, – похмуро кивнув Майхржак.
Обом було зрозуміло, що більшого від ветерана спецслужби вони не отримають.
Барський стояв під дощем і дивувався, чому капюшон його куртки, з якогось легкого й тонкого матеріалу, зовсім не промокав. Зрештою, це був не нейлон і не якась плівка. Він не відчував себе ні вареним, ні спітнілим.
Побачивши, що наближаються двоє поліцейських, він швидко рушив до них.
– І як? – Потоцька показала зуби в посмішці, колір якої ефектно контрастував із кольором її шкіри.
– Ми сильно облажалися?
– Він нічого не сказав вам про бестію, ідеально перескочивши на іншу тему. Але це не важливо.
– Ви знали про цих агентів? – стурбовано запитала Потоцька.
– Слухай, не зараз. Ця розмова відкрила стільки дверей у моєму розумі, що я мушу продовжувати.
– Що продовжувати? – зацікавився Майхржак.
– Зараз я точно пам’ятаю той день. Пам'ятаю кожну деталь. Я став саме там, де стою зараз, запалив цигарку...
Майхржак нетерпляче підсунув йому пачку і подав вогонь.
– І?
– Я хотів дійти до автобуса. А в той час природне скорочення шляху пролягало ось в той бік... – він рушив у бік корпусів Політехнічного Університету. – Тільки... – Марчін зупинився, зробивши з десяток–другий кроків. – Тоді між цими будівлями було пусте поле, – він показав на сучасну кам’яно–скляну будівлю, – і парканів не було так багато, – він глянув на величезну стоянку, оточену якоюсь екзотичною високою травою.
– Так куди ти збирався? – зацікавилася Потоцька. – Зрізати дорогу?
– Та ти що. На цій пустці був бруд, сміття та собачі посліди. Це було наче йти в темряв по мінному полю.
– То ти звернув туди? – здогадалася поліцейська, показуючи на гуртожиток часів соцреалізму.
– Почекай, давай обійдемо цей паркан.
36
Мечислав Мочар (пол.