Через мить на нього накинулась штурмова піхота, чи то рознощики рекламних листівок. По–перше, він отримав казково барвисту брошуру про продаж фототехніки. Власник сусіднього магазину також повідомив, що як клієнт він щойно виграв додаткову семивідсоткову знижку. Через кілька хвилин він виграв безкоштовно книгу. Тобто він отримав листівку, що він отримає безкоштовну книгу, якщо спочатку придбає три інші на розпродажі. Господи, криза? – подумав Марчін, – тільки продажі. За кілька кроків він виграв участь на розіграш путівки на Крит, а на перехресті з вулицею Лацярською отримав знижку аж тридцять відсотків при купівлі фірмових джинсів. Ісусе Марія! Він не міг повірити своєму щастю. Але йому сьогодні щастило – треба було грати в тото–лото, якщо та гра ще існувала.
На підземному пішохідному переході місце продавців зайняли жебраки. Сам перехід нагадував старий, але тут замінили сходи та додали блискучі поручні – ще один атрибут розкоші. Найцікавіше, однак, було те, що тунель не вів прямо, як раніше. Можна було повернути вбік у якийсь підземний магазин, як він міг бачити через скляні двері розміром із собор.
Марчін вийшов з іншого боку, шукаючи найближчий кіоск. Він хотів запитати, як йому йти далі, але, на жаль, кіосків не залишилося. Важко. Звідси він міг дійти навіть пішки. Марчін відчув полегшення, побачивши, що навколо стало менше людей. Він трохи міг відпочити від постійного аналізу їх поведінки, звичок і навіть зачісок. Все було інакше, але в цьому місці Вроцлав трохи більше скидався на те місто двадцятирічної давнини, яке пам’ятав Марчін. За винятком кількох незначних деталей.
Колись сучасний готель "Панорама" кудись зник. Його просто не було. А на стоянці перед Головпоштамтом хтось викопав величезну яму, звісно вихваляючись у оголошеннях на паркані, який там чудовий готель збудують.
Сполечна Площа також виглядала знайомою. Якби тільки не цей клятий порядок. Грюнвальдський міст був такий же, але його мили, мабуть, двічі на день. Але на іншому березі річки все виглядало інакше. Правого повороту вже не було, принаймні для машин. Тепер вони мали проїжджати через створений тут невеликий парк. Для пішоходів була набережна з фонтанами у формі вишуканих гробниць і струмками серед каміння. Також зникли руїни на лівій стороні Узбережжя Виспянського. Але найцікавіше він помітив далі. Навпроти корпусів клубу яхтсменів хтось збудував жахливо довгу будівлю в дірках. Вони зовсім не відповідали поважній гідності Головного корпусу Політехнічного Університету, який до того ж дивно блищав, ніби його чистили зубними щітками.
Університетський хол також не сильно змінився. Барський підійшов до чоловіка, який величезною ганчіркою чистив меморіальну дошку.
– Вибачте, пане, як я можу дізнатися, де працює мій колега? Ми давно не бачились.
– О, тут є комп'ютер. – чоловік вказав ганчіркою на найближчу металеву консоль з екраном.
– Ой, знаєте, я зовсім не в ладах з цими машинами.
Незнайомець привітно посміхнувся.
– Так як я.
Здається, нарешті він зустрів свою братню душу.
– Запитайте у відділі кадрів. Це так: поверніть ліворуч, потім праворуч. – Він показав на гирло величезного коридору. – А там знайдете.
– Дякую.
Широкі коридори привели його до потрібної кімнати. Десяток або близько того жінок, зосереджених на своїх клавіатурах, здавалися недоступними, але через деякий час Барському вдалося знайти одну, яка сиділа осторонь. Він підійшов до її робочого місця.
– Я дуже вибачаюсь. Шукаю свого колегу, який тут працював. Ми не бачились кілька років...
– І з цим ви прийшли до нас? – незважаючи на свої слова, жінка мило посміхнулася.
Барський подивився їй у вічі й переступив з ноги на ногу. Раніше він справляв враження на жінок. Цікаво, чи він ще може це зробити. Ну як?.. – подумки дорікнув він собі. А Потоцька?
– Я й справді не знаю, як мені його знайти.
– А як же "Однокласники"? "Фейсбук"? GG? – чиновниця почала перераховувати невідомі Барському назви.
– Не зрозумів? – ввічливо озвався Марчін.
Жінка кивнула.
– Я б відіслала пана до свого сина. Він показав би вам, як це зробити за три секунди.
– Мені здається, ви занадто молода, щоб мати сина...
Слабкий комплімент. Заїжджений. Але як завжди, це спрацювало. На мить він замислився над тим, щоб сказати: "Я прийшов сюди лише заради ваших таких жіночих очей". Усі ідіоти робили це споконвіку. Але Марчін часто не міг приховати те, що він насправді думав.
– Як звуть вашого колегу?
Барський вже знав, що його чари спрацювали.
– Генрик Яницький.
– Рік народження?