Поглянувши вбік, він побачив, що замість одного Варшавського мосту тепер два. Останній трохи нагадував пластикову збільшену модель першого. Все, звичайно, виблискувало на сонці.
Найстрашніше, однак, було те, що деякі старі будівлі на Мазурськім Лузі, які він пам’ятав, були закриті великою скляною стіною. Ісусе Христе! Цікаво, чому? У всякому разі, все це нагадувало пейзаж міста на Марсі, який міг народитися в головах режисерів–фантастів. Барський заблукав, намагаючись перетнути звичайну вулицю. Щоб вони скисли! Тепер знадобилося п'ять пар світлофорів, щоб перейти на іншу сторону дороги! На кожен крок по світлофору! Марчін почувався роботом, яким керує лазер. Спітнівши, він лише через деякий час вибрався за скляну стіну, на вулицю. Він ніяк не міг її згадати. Мабуть, тоді було інакше. Що ще гірше, те, що він вважав широким тротуаром за стіною, виявилося велосипедною доріжкою, про що йому негайно нагадали сердиті дзвінки проїжджаючих повз велосипедистів. Справжній тротуар був з іншого боку, за шеренгою машин.
Через деякий час він легко знайшов потрібний номер брами. Його не здивувало те, що домофон теж був космічний, злегка блимаючий темно-синім світлом. Він здогадався, що технологія в цю епоху мала бути на користь людям. Дійсно, достатньо було торкнутися кнопки з номером квартири, і через деякий час він почув:
– Так?
Що сказати? Холера, що йому сказати через двадцять років? Барський важко зітхнув.
– Хто там?
– Міліція Обивательська[44].
Через дуже довгу мить хтось ніби кашлянув. Можливо, прочищав горло. Тиша, тиша, тиша… Теж зітхання.
– Увійдіть. – Через секунду автомат розблокував двері.
Барський здригнувся, коли хтось зайшов на терасу. Він усміхнувся Потоцькій, коли та поклала йому руку на плече.
– Чому ти такий задумливий, коли один?
– Така ніч, – прошепотів він.
– Трохи переживаю за сьогоднішню поїздку.
– Розумію.
Вони довго стояли мовчки. Марчін і досі не міг позбутися спогадів про той день.
Генєк Яницький стояв у відчинених дверях. Він постарів. І дійсно, він нагадував свою тінь двадцятирічної давності. Тепер він зняв окуляри, протер товсті лінзи полою сорочки й знову одягнув їх, нахмурившись.
– Але ж ти мертвий.
Барський знизав плечима.
– А ти бачив мою могилу?
– Та в гівно могила. – Яницький ще більш насупився, наче це мало допомогти очам, що вже не бачили, i нахилився. – Але ж ти мертвий.
Марчін стояв на сходах.
– Ти збираєшся тримати мене тут отак? Навіть в якості трупа?
– Ні, заходь. – Чоловік відступив, зробивши вузеньку щілину, якою легко можна було протиснутися в квартиру. – Але ж ти не живеш.
– Знаєш, що? Тобі завжди бракувало розуміння.
– Ага.
Яницький шморгнув носом. Він відійшов ще далі в кухню і взяв із шафи пляшку. Другою рукою він потягнувся до двох склянок.
– Навіщо тобі цілих дві? – запитав Барський. – Оскільки я мертвий, то ковтну ектоплазми.
– Ага, – автоматично повторив Генєк. – Каву будеш?
– Справжньої чи з експресу?
– Справжньої. – Яницький правою рукою ввімкнув електрочайник, а лівою наповнив обидві склянки. Чудова координація рухів. Хоча така координація рухів, ймовірно, призвела до деякого порушення вищих психічних функцій.
– Ну... – Генєк підняв одну склянку, а другу простягнув товаришеві. – На здоров'я.
– Оскільки я мертвий, то, напевно, "в пам’ять", – виправив Барський.
– Як хочеш. В пам'ять.
Обоє випили, не запиваючи. Горілка була тепла, пекуча, на смак, як і раніше. Яницкий насипав меленої кави в дві склянки. Рівно до половини обсягу. Коли вода закипіла, розлив її по склянках, помішав ложкою, накрив блюдцями. Тоді він показав Барському стілець і дістав із кишені сигарети. На жаль, немає "каро" чи "кармен". Невідомої марки (на щастя, не "мальборо"), але не тих, смак яких він ще пам’ятав.
– Так. Розповідай, – коротко сказав він.
Барський злегка прокашлявся.
– Я думав, ти збираєшся розповісти мені, що відбувалося ці двадцять років.
– Ні. По-перше, розкажи про те, як це ти живий, коли ти мертвий.
Яницький знову наповнив келихи, але Марчін встиг заперечити:
– Слухай, але спокійно. Я б не хотів піти звідси в усмерть п'яним.
Другий кивнув.
– Наливатиму в міру. Розповідай.
Потоцька, все ще стоячи на терасі, відвела очі від вогнів, що маячили між темними деревами. Вона обняла Барського ззаду, схопивши його за плечі. Почала масажувати м’язи його шиї, потім тицьнула його в спину. Еля витягла з рота жуйку.