– Ти про щось думав? – Потоцька торкнулася його руки.
– Ну, я чомусь подумав, що такого рівня стеження неможливо досягти за соціалізму.
– Тому що у вас були погані технології і погане ставлення до людей, – втрутився Майхржак. – Чому ви не переконали людей стежити за самими собою? Ми зробили це.
– Бачу, – відповів Барський.
– Купи собі телефон, і буде відомо, де ти, з ким розмовляєш і так далі.
– Добре, що ви не знаєте, які дані записуються, коли розглядаєте покупки в Інтернеті, – пробурмотіла Потоцька. – Вони знають про вас усе.
– Але ж ці люди – джентльмени, – засміявся Майхржак – Як ти не висовуєшся, тобі не зашкодять.
Барський запалив.
– Добре, що будемо робити?
– Це ж ясно. – знизала плечима Потоцька. – Треба відвідати майора.
– І дозволь мені розповісти тобі найсмішніше. – Майхржак теж дістав сигарету, на мить не знайшов запальнички, тож запалив від сигарети Барського. – Пан Павліцький давно і страшенно конфліктує з рештою типів із колишнього ВІС. В принципі, вони його давно відсунули в сторону.
– Почекай, – буркнула Потоцька, – звучить цікаво.
– Я подумав, що коли між ними така ненависть, то, може, Марчін піде особисто до майора? Не боячись, що майор донесе колишнім колегам.
Потоцька закусила губу.
– Це непогана думка.
Вибратися з Вроцлава на північний захід було нелегко, особливо через звуження, спричинене будівництвом нових магістралей, а в перспективі й об’їздів. Потім рух поступово розрядився, а коли в Зайончково повернули на Ракув, автомобілі майже зникли. Тільки тут "хонда" могла показати, на що вона здатна. Барський не міг відірвати очей від сучасних дисплеїв та екранів.
– Слухай, – зиркнув він на Потоцьку. – Ти не дозволила б мені спробувати на парковці?
– Що дозволила б спробувати?
– Ну... повести.
Дівчина засміялася. Вона різко пригальмувала, потім граціозно припаркувалася на узбіччі лісової дороги.
– Пересаджуйся, – без вагань запропонувала Еля.
– Але в мене немає ні водійських прав, ні будь–яких документів.
Все ж таки Барський мав характер міліціонера.
– А я з поліції, і в мене є посвідчення. Що, у поєднанні з моїм рангом, змусить будь–якого гайця луснути, побачивши нас.
Марчін вискочив з салону. Він обіг машину і з деякими труднощами влаштувався на водійському сидінні.
– Відкоригуй своє положення. – Еля допомогла йому знайти важелі. – То назад, то все назад, так. Зачекай. Ще нахил крісла. Хвилинку, кермо вгору–вниз.
– І що? Їхати? – Марчін натиснув зчеплення і поставив на нейтральну передачу, а потім спробував повернути ключ до упору. Окрім світла, якихось смужок, написів і символів, нічого не сталося.
– Стартер не на ключі, – пояснила дівчина, показуючи кнопку запуску двигуна. – Не треба бути дуже обережним, є зони зім’ятості, з десяток подушок безпеки, розривники на ременях.
Марчін подивився на неї, явно схвильований.
– Але ж нічого не станеться. Холера, скільки це може тягти?
– Понад дві сотні. У нього сто п'ятдесят коней.
– Господи Ісусе. Ну, гаразд…
– Запам'ятай одну річ. Ти, мабуть, знаєш такі транспортні засоби типу "Полонеза" або старого "Фіата". Тепер існує дещо інша філософія водіння. Мало працюєш правою ногою, тобто педаллю газу, зате багато працюєш лівою ногою, тобто зчепленням. У тебе високооборотний двигун, який дуже любить, як його газонути. Але попереджаю, приблизно при трьох тисячах п’ятсот обертах спрацьовує електронна система, яка перетворює транспортний засіб на ракету, – поясняла Потоцька.