Коли Генріхові минуло 15 років, батьки переїхали до Смоленська, а потім до Москви. Хоч під Смоленськом у селі жила ще одна бабуся, мамина мама, Генріха ще кілька років незмінно відправляли на шкільні канікули до бабусі в Україну.
За тим, що відбувалося на батьківщині Генріха Яковича в 1991 році, Сєдов стежив уважно, переживав, хвилювався, часто телефонував двоюрідним братам і сестрам у Хмельницький. І, звичайно, болісно сприйняв факт проголошення незалежності України. Бо — не розумів.
Багатьох речей Генріх Якович не розумів. Навіть не намагався зрозуміти. І не сприйняв цей хід історії. На його думку — несправедливий і необ’єктивний.
У Москві й, зокрема, в органах держбезпеки працювало багато вихідців з України, й лише одиниці вітали факт здобуття нею незалежності. Відірвані від етнічної батьківщини, вони не розуміли, що насправді там відбувається. Хоч співробітники російських спецслужб і мали більш-менш достовірну інформацію про події в Києві, але вірили переважно страхалкам, які лилися з телевізійних ящиків.
Росія сама переживала смуту, і про події в Україні засоби масової інформації повідомляли здебільшого в контексті новин, які дотично стосувалися до подій у РФ.
Тоді, в 1991 році, Генріх Якович уже твердо знав, що залишиться в Москві. Україна ж стала відтоді для нього лиш одним з об’єктів його роботи.
Нині генерал-лейтенант Сєдов згадує ті часи тільки як підтвердження правильності свого життєвого вибору. Поінформованість про нинішнє економічне і політичне становище в Україні ще раз переконує Генріха Яковича: жити в країні, де народився, де закопано його пуповину, він не хоче.
От якби знову разом, якби повернути ті часи, коли Росія і Україна — рідні сестри, було б здорово! Нафіг узбеків, казахів, киргизів. Нехай усі кавказці перегризуть одне одному горлянки — і к бісу. Сябрів, можливо, ще терпіли б. Ті незлобиві, податливі, трудяги. І зажили б знову єдиною родиною.
Але для цього в Україні треба змінити владу. Скоро «гетьмани» натішаться, в міжусобних війнах доведуть рідну неньку до розрухи і… І приповзуть на пузі до Московії: давайте, брати, знову разом. Кожен з «гетьманів» попросить допомоги у здобутті булави. А там — хоч трава не рости.
Тому Генріх Якович і працює допізна. Завдання у нього не з легких. На ньому висить історична місія — підготувати й поставити на український трон свою людину.
Телефонний дзвінок. Сєдов узяв слухавку. Жіночий голос промовив лише кілька слів: «Де завжди. За годину».
— Гаразд, — Генріх Якович натиснув на важіль апарату й ще певний час тримав трубку в руках. Думав.
«Ну, що ж, дєточка, моя надія й паличка-визволялочка. Пташечка моя невтомна. Щось несеш таткові в дзьобику?»
5
Конспіративна квартира, на якій генерал Сєдов приймав агента «Трійку», нічим не краща від звичайних московських квартир. Меблева «стінка», простенький дерев’яний паркет з де-не-де витертим лаком, старий вовняний килим на підлозі, другий, такий самий, — на стіні над диваном, що весь час стояв розкладеним. Два крісла й журнальний столик, ванна-туалет, невеличка затишна кухня, де є все необхідне. Одне слово — не розкіш.
Хазяїна конспіративної квартири Генріх Якович добирав і вербував особисто. Будинок, у якому вона містилася, — за якихось хвилин двадцять ходу від Луб’янки. Це недалеко, якщо врахувати, що за час існування спецорганів, починаючи з радянської ЧК і закінчуючи ФСБ, мало не всіх господарів квартир, які можна використовувати для роботи з конфідентами, в радіусі двох-трьох кілометрів навколо центрального офісу російської спецслужби перевербували по кілька разів.
За двадцять хвилин можна, ідучи, не один раз перевіритися, переконатися у відсутності хвоста, а в разі потреби — змінити маршрут і зникнути.
На підході до багатоповерхівки Генріх Якович побачив, як його агент прогулювалася біля магазину одягу, що навпроти. Миттєвий зоровий контакт — і Сєдов зник у під’їзді. Лише після того, як він, зайшовши до квартири, зачинить двері, а потім за двадцять секунд відсуне штору на кухні, агент зайде до під’їзду…
— Слухай, Генріху, ця кобила так розповідала про те, як її тягнув твій полковник, я там сама ледве не потекла. Давай швиденько, не роздягаючись. Справи потім.
За мить Алла вже жбурнула свої трусики кудись аж за крісло в куток, сіла на краєчок дивану й просто розставила ноги.