Було страшенно боляче, було нестерпно гірко. Так ще не було ніколи. Не хотілося жити. Думав — не очуняти. Але… Вичухуєшся, вилазиш, викараскуєшся. Тільки завдяки їй, лише з однією мрією про неї живеш увесь цей час після того удару, після тієї ганьби й приниження. Заради неї терпиш ще й не такі випробовування долі. До яких зрештою звикаєш.
І ось цей час настав. Час, коли десятки років чекання, муки, болю обернулися на рай насолоди, на блаженні нескінченні миттєвості кейфу.
О, це незрівнянне відчуття — помста!
Навіть дрібна людинка від образи може стати великою. Вона може піднестися над собою. Образа — це стимул. Образа — це така рушійна сила вчинків. Різних вчинків. Можна все життя присвятити наближенню мети — помсти за образу. Помста! О!
Це така сила! А може розпочатися все з… образи…
Здається, Зорій забув, що він був не сам, що поруч сидів Крюк, а Богдан говорив наче сам із собою, буцім переконуючи саме себе в тому, про що говорив.
— Ти це з ким зараз розмовляв? — спитав Крюк, вражений монологом Зорія.
— З тобою.
— А мені здалося, що це все розказую я. Звичайно, так вишукано у мене не вийшло б, але можу підписатися під кожним словом, окрім…
— Окрім?.. — Зорій напружився, якось зібрався, очікуючи чогось такого, що може змінити його переконання, відшліфовані впродовж багатьох років і закарбовані в його мозку навічно.
— Окрім того, що помста — це сила. З деякого часу мені почало здаватися якраз навпаки. Бо іноді від помсти страждають не лише ті, на кого вона спрямована, а й інші люди, які жодного стосунку до твоїх проблем не мають. Як сказав хтось із мудрих (вибач, але і я дещо читав на своєму віку), помста — ненадійна зброя: цілишся в одну мішень, а влучаєш, як правило, в іншу.
Почувши ці слова свого побратима, Зорій чомусь згадав останні події, пов’язані з його сімейним життям: від того, що сталося у стосунках з дружиною, можуть постраждати близькі
й рідні їм обом з Надією люди, які ні сном, ні духом навіть не здогадуються про ті проблеми, які раптом (чи ж раптом?) виникли в подружжя Зоріїв. А Крюк, наче почувши внутрішні роздуми Богдана Даниловича, поставив у розмові на цю складну тему жирну «філософську» крапку.
— Мені здається, що напрошується ще один цікавий висновок: якщо ти твердо вирішив помститися, то пригадай, чи не було у твоєму житті епізодів, за які хтось може віддячити й тобі. Можливо, тоді твій твердий намір дещо пом’якшиться або взагалі щезне. Може, краще було б навчитися прощати? Ти пробачиш — і тебе простять. Ти прощати вмієш?
З
Прощати Богдан Данилович Зорій умів. Не відразу. У ньому ще довго могла грати образа. Він переживав, не знаходив собі місця. У його голові виникала безліч планів помсти. Ось він кидає викривальні слова просто в обличчя кривднику. Привселюдно. А ось він робить так, що кривдник сам приходить до нього й вибачається.
Планами помсти Богдан Данилович ні з ким не ділився. Оточення полковника могло лише помітити, як змінювався його настрій. Це було видно не з поведінки Зорія, а з обличчя. Воно ставало суворим, вилиці напружувалися, в очах згасав той добрий вогник, притаманний його блакитним очам, коли він був у доброму гуморі.
Ніхто не міг знати, з приводу чого нервувався чи злився Богдан Данилович. Здогадуватися могли. Але істинні причини він завжди ховав у собі. Саме це, як і решта його вад, що базувалися на нервовій нестриманості і психічній ранимості, роз’їдало зсередини, мучило його, спричиняло душевний і фізичний біль.
Ці муки, внутрішні монологи полишали не так швидко, як того хотілося Богдану. Він сам через це страждав. Але все мало витримати строк, як грип, що попри будь-які ліки все ж проходить свої стадії розвитку, як герпес, що теж має шлях від вранішньої появи відчуття чогось зайвого на губах до остаточного його зникнення. Жодні ліки не допомагають, а лише можуть пом’якшити плин хвороби.
Усе ж минав час, і біль кривди чи несправедливості відступав, залишаючи назавжди гіркий спомин про те, що сталося.
І прощення іноді само собою приходило.
Так, пробачати Богдан Данилович Зорій умів. Він міг спілкуватися з кривдником, і за певний час стосунки могли відновитися до стану, в якому перебували до конфлікту. Але чи забував Богдан кривду зовсім? Чи прощав він ті муки, які йому довелося пережити, через які він страждав, які підточували його здоров’я, відгризали частинами його не таку вже й сильну плоть і душевну міць?