— Що?
— Та не хвилюйся, я пожартувала. Підписувати відразу не стала, залишила документ у сейфі. Думаю, запитаю спочатку тебе, чи, бува, не змінилося твоє ставлення до генеральських звань?
— Ні, Валю, не змінилося. Як то кажуть, генерал — не звання, генерал — це щастя. Мені ж такого щастя не треба. Та ти й сама знаєш, скільки серед прапорщиків розумних людей і
скільки серед генералів дурнів. Це, звичайно, не стосується таких людей, як Володимир Дмитрович Шершун.
— Зізнаюсь, я тобі збрехала. Той указ повернула помічнику зі словами: «Цій людині ваші звання — до сраки!» Чи не дуже грубо я висловилася як для людини, що має показувати своєму народу приклад культури?
— Як на мене, ти висловилася дуже м’яко й надто культурно. Хочеш, я скажу, які слова твій помічник почув би від мене?
— Ні-ні, — хіхікнула Валентина, як може хіхікати тільки вона. — Залиш їх для своїх курочок і перепілок. Ти ж у нас без п’яти хвилин пенсіонер, — Ромниченко хитрувато подивилася в очі Богдана Даниловича. — Чи, може, все-таки ще передумаєш? Усі ж твої друзяки залишаються при ділі. Навіть Петро Крюк пристав на твою пропозицію очолити есбеушну «Альфу».
— Так, а якби мені ще вдалося прилаштувати Петра Симка керувати карним розшуком — ти б і горя не мала. Він би тобі переловив усіх бандюків за місяць.
— Гаразд, вважай, питання вирішено. То що? Може, все ж залишишся?
Богдан Данилович усміхнувся:
— Ні. Я, здається, накоїв у своєму житті такого, що без глибокого аналізу не обійтися. Треба виправляти власні помилки, допущені на особистому фронті. Я впевнений: задумане нами збудеться. Ми з тобою знали, на що йдемо. І те, що ми ще живі, що сидимо зараз біля милої нашим серцям рідної річки, свідчить лише про єдине: ми з тобою чогось-таки варті. Удачі тобі, Валю!
Валентина Ромниченко мовчала. Вона дивилася на протилежний берег — так схожий на крутосхил Дніпра, з обвалами глини, порослий чагарниками і старими як світ вербами.
— Побачимо, — замріяно ледве прошепотіла. — Я звідси нікуди б і не їхала. Ніколи. А завтра в мене відповідальна зустріч. Мій «Красунчик», мабуть, уже дістав додаткові інструкції, як остаточно дотиснути ошалілу дурну бабу до цугундера. Бідна Україна. Славна Україна. Яка ж ти мила, і як же тебе ми любимо, коли заради тебе йдемо «у ясир до неприятеля»!
— О, раз заговорили козацькі гени — пофортунить, — Богдан Данилович узяв за руку Валентину Дмитрівну Ромниченко. Вона, у свою чергу, поклала голову йому на плече, заплющила очі й якось мрійливо, невідомо що чи кого маючи на увазі
— луг, крутий берег чи свого бойфренда, промовила:
— А він же, чортяка, таки гарний…
9
Зорій проїхав вулицями столиці, які вже другий день як звільнилися від тягаря сотень тисяч людських ніг, тіл, душ. Країна вступала в новий, незвичний, обнадійливий період своєї історії. Яким він буде — ніхто на всі сто спрогнозувати не ризикне.
Припаркувавши автомобіль на Ірининській, Богдан Данилович, утім, у центральний будинок Служби вирішив зайти з вулиці Володимирської. Полковник здивувався, коли прапорщик, який цього дня стояв на вахті головного входу в СБУ, простягнув йому невеличкий поштовий конверт, на якому було написано лише два слова — «Богданові Зорію».
— Пане полковнику, — відповів на мовчазне запитання прапорщик, — за кілька хвилин до вашого приходу якась дівчина зайшла на пост і попросила передати цього листа особисто вам. Я хотів пояснити, що ми листів не передаємо, а вона повернулася й вийшла на вулицю. Вибачте, що порушив інструкцію, але…
— Іноді інструкцію краще порушити, ніж її виконати. Спасибі, друже.
Зорій пішов до кабінету Шершуна, та секретарка в приймальні попередила: генерала немає. Богдан Данилович здогадувався, що Володимир Дмитрович у ці хвилини проводить нараду зі своїми новими заступниками, які ще були нелегітимними, але на ділі вже виконували обов’язки, які розподілив між ними новий голова СБУ генерал Шершун.
Перше, що зробив Богдан Данилович, прийшовши до свого кабінету, це розкрив конверт, який йому передав прапорщик. На аркуші з учнівського зошита було написано лише кілька рядків. Зорій прочитав їх раз, ще раз.
«Богданочку! Я вдячна тобі за те, що тепер знаю, як це — любити. Усвідомлюю розумом, що саме так все і мало закінчитися, але серце… Серце протестує, не хоче підкорятися розуму. Та все ж серце моє, власне, і я з цим як-небудь потихеньку-помаленьку впораюсь. Жодної краплини сумніву в правильності моєї поведінки не маю. Якщо ж мені ще раз пощастить закохатися, я хотіла б, щоб та любов була такою самою, як і наша любов. Вибач — як моя перша любов.