Двоє в ділових костюмах за сусіднім столиком почали збиратися. Вони пішли до виходу, і я мимоволі провела їх очима. Відчинилися двері, впустивши в кафе шматочок весняного дня. Сонце то в хмарах тонуло, то знову з них випірнало, але в повітрі висіла мжичка.
— Слухай, є ідея, — почувся Матвіїв голос. — Може, нездала.
— Що саме?
— Якщо Олена дійсно хотіла звернути увагу на якийсь комп’ютер, можливо, це її робочий?
— А ти пароль знаєш?
— Точно не знаю, — мовив Матвій, — але здогадуюся, який вона могла поставити… На роботу заходимо поодинці. Ти страхуєш, я риюсь у комп’ютері.
— Ти здурів. Нас не пустять. Сьогодні неділя.
— Пустять.
Ми розплатились і вийшли з кафе. Стоячи на розі вулиці, я спостерігала, як Матвій веде переговори з охороною, тоді зникає всередині. За деякий час і я, тупцяючи перед входом, щоб не втрапити в найглибшу калюжу, подзвонила в двері.
— Навіщо тобі у відділ? — суворо запитав охоронець. Діє згідно з інструкцією.
— Треба. Дуже треба.
Глянувши на мене згори вниз, — і я чималого зросту, але він зовсім під два метри, а худорлявий, як хлопчисько, — охоронець провів мене до дверей нашого відділу і лишив у порожній кімнаті. Я змусила себе посидіти хвилин п’ять, тоді набрала Матвія.
— Гей, хто там у нас на порядку денному?
— Ніна, — відгукнувся він.
— Чудово!
Оленчина товаришка Ніна — маленька, чорнява й темноока, з бровами-шнурочками, справжній український типаж: саме такою уявляла я Наталку-Полтавку, — не так давно перейшла працювати до «бублика» (тобто — від Public Relations — відділу зв’язків із громадськістю), а до цього мала посаду перекладача, тож спілкуватися з нею мені доводилося ледь не щоденно; крім того, вона — завсідник нашої схованки під сходами.
— Матвію, ти матимеш максимум десять хвилин: цигарки вона курить дорогі, і горять вони швидко.
— Дзвони їй, — наказав Матвій.
Ми зустрілися з Ніною вже під сходами.
— Тобі чого сьогодні не спиться? — спитала я. Ми сперлися на бильце, й Ніна прикурила тонку брунатну цигарку.
— Та завтра у віце-президента рекламний бюджет затверджуємо, треба на кожну позицію в кошторисі пояснення писати, — відповіла вона. — Нудьга!
— Точнісінько так. А твоя наука?
Перейшовши в новий відділ, Ніна, обираючи другу освіту, чомусь не схотіла вивчати маркетинг або «піар», а вступила на юридичний факультет. Навчання оплачувала наша контора.
— Яка наука! — Ніна відмахнулася. — Краще не згадуй…
— А чого ти взагалі вирішила з філолога на юриста перекваліфіковуватися?
Власне, так робили всі. В конторі нашій на посадах асистентів та перекладачів сиділи самі філологи, але сиділи зовсім не довго: зазвичай, уже за рік вони вступали на який-небудь технічний, економічний чи юридичний факультет і змінювали і крісло, і — часто-густо — кабінет. Оленка випросилася працювати з пресою та наполегливо вивчала маркетинг; Світлана перескочила на обрахунок зарплати і штудіювала бухгалтерію та аудит. Одна я і далі жила у світі літер і слів.
— А що діяти? — зітхнула Ніна. — На філології далеко не заїдеш.
— А потім відкриєш приватну розшукну агенцію «Вендета»…
— Все-таки краще, ніж Християнський фонд безробітництва.
Я розсміялася. Грюкнули вхідні двері, почувся знайомий гугнявий голос.
— Он твоє керівництво іде, — буркнула Ніна.
Силоненко, заступник мого начальника, човгав коридором.
— Саме сьогодні мали його чорти сюди принести! — з серцем мовила я.
Ніна змовницьки нахилилася до мене:
— Як ви з ним спілкуєтеся? Я половини не можу второпати з того, що він каже. Він мені раз інструкцію писав «по забезпеченню техніки безпеки» — шедевр! Кожне слово — перлина… Три дні над цим витвором плакала.
— А ми — щодня.
— Чуєш, — мовила вона раптом, ніби щось пригадавши, — Оленка коли приїжджає, не знаєш?
Я остовпіла.
— Тут Матвій розпитував, — знизала Ніна плечима. — Нічого не збагну!.. Що там із нею сталося?
— Е-е-е… Я не в курсі.
Ніна загасила недопалок у баночці з-під кави, яку ми завжди тримали на сходах, і помалу рушила нагору, ближче до денного світла, що пробивалося з відхилених дверей у двір. Коли ми з нею, як дві примари, огорнені димовим завоєм, випірнули з-під сходів, Матвій уже прощався на прохідній. За п’ять хвилин, дивом розминувшись із Силоненком, я зустрілася з ним біля газетного кіоску.
— Порадуєш? — запитала я, рушивши в бік метро.
— Не порадую. Нічого.
— Ні-чо-го… Ну, нічого, це ж не останній із можливих варіантів. Головне — творча ініціатива!