— Та де вже спускатися! На годинник гляньте! Додому час.
— Не йдіть іще! — я випливла на хвилях диму. — Сьогодні ж п’ятниця.
— Вже час, вже час, — почулися звідусіль принишклі голоси, і море гостей, тільки-но бурхливе, почало втихомирюватися, міліти, танути, доки не лишилась у конторі дзвінка пустка, яка ще ніби берегла і сміх, і голоси, і рухи.
За три тижні, коли новорічний сніг розвіяло вітром, коли дерева знову почорніли і з останніх сил потягнули закоцюблі руки до важкого, низького зимового сонця, ми з Оленкою стояли в обідню перерву під дверима контори й чекали на Ніну. Я нервувала, бо обідня перерва — закоротка, до Видавництва йти хвилин із двадцять, і там трохи посидіти, а ще й дороги вкрила ожеледиця, і потім угору вулицею Франка — як на недосяжну гірську вершину.
— Ти знаєш, — раптом заговорила Оленка, — я ще нікому не казала… Нашу квартиру позавчора виставили.
Мивоволі я поморщилася на цьому слові «виставили».
— Не може бути! Що сталося?
— А, не питай! Винесли з хати ще мамині золоті прикраси — пам’ятаєш, я тобі обручку показувала?
Одного разу Оленка вчила мене відрізняти золото від незолота. Кидаючи обручку на долівку, вона показувала: «Диви, як скаче! Ось як повинно скакати». Обручка і дійсно скакала м’ячем і дзвеніла тонко-тонко.
— А ще, — вела далі Оленка, — радіотелефон украли, гади. І найсмішніше, у мене на поличці коло ліжка крем стояв, що ти привезла з Угорщини, і твій ланцюжок із синеньким очком від уроків, — нічого вже нема!
— Що міліція?
— Кажуть: знайомі. Взяли ж усе, не зрушивши жодної речі з місця. Так, ніби знали точно, що і де шукати.
— Ой Оленчик, у тебе стільки неблагонадійних знайомих! Сестра твоя двоюрідна — чиста тобі клептоманка. Хіба вона не могла?
— Ні, вона коли щось і візьме, легко повертає. Подзвониш їй, скажеш: я в тебе не забула в кишені свою помаду? — і вона одразу: ой, точно, забула! приїдь, віддам.
— Ну, тоді не знаю, — знизала я плечима. — З усіх знайомих твоїх тільки я найкраще пасую: я ж точно знала, що і де лежить. Ти мені сто разів показувала!
— Наклепаю на тебе в міліцію!
Оленка постукала важкими підборами зимових чобіт по фігурній цеглі, вистеленій перед входом до нашої контори.
— Де та Нінка? Я вже змерзла… А знаєш, ми з мамою вчора до ворожки ходили.
— І?
— Одну загадкову фразу сказала: «Ви скоро дізнаєтеся, хто це зробив, але речі не повернуться».
— Отже, точно знайомі. Якщо чужі, в житті не дізнаєшся, доки речі не випливуть десь.
— А, біс із ним, із тим золотом! Он Нінка нарешті йде!
Похід із Ніною до Видавництва був для мене якимсь випадінням із реальності: втекти з роботи зовсім в інший вимір, говорити про речі, не сумісні зі щоденним буттям, почуватися часткою недосяжного світу — і весь цей час самій собі дивуватися, що все відбувається зі мною, а не з кимсь зовсім іншим.
— Пішли хутко! — кинула мені Ніна на бігу, і я, ледь кивнувши на прощання Оленці, понеслася за Ніною заледенілою вулицею і якось занадто швидко, нереально швидко опинилась у приміщенні Видавництва.
Двері, оббиті тьмяним червоним дерматином, були відчинені навстіж; у коридорах гуляли протяги, бо батареї — диво дивне! — жарили так, що в повітрі стояла гаряча мла. Ввічливо постукавши об лутку, ми зайшли з Ніною до кімнати. По ліву руч стіл стояв одинокий і порожній: пані технічний редактор зникла, виконавши свою частину роботи, наче й не було її, наче вона мені наснилась. Але просто нас, у глибині кімнати, нічого не змінилося, тільки стосів словників, здається, побільшало, а три телефони тренькали гуртом.
— Так! — відповідала пані літературний редактор комусь, зриваючи слухавку з білого телефону й одночасно жестом пропонуючи нам присісти. — Тодось Осьмачка вже тут! Вже привезли з фабрики, кажу! Так! Поки що тільки в нашій крамниці на першому поверсі! Скільки коштує? Собівартість майже шість гривень. Націнку не знаю. Так! До побачення!
Пані літературний редактор, видобувши з теки на столі аркуш цупкого паперу, простягнула його нам. На малюнку осінній кленовий листок, зірваний із гілки, опирався вітру кожною жилкою своєю, що, наче павутина, помережали його, а в центрі, в самому серці павутини причаївся вогник — останній промінь перед зимового сонця.