— Обкладинка для вашої книжки! — пояснила пані літературний редактор. — Скоро піде у виробництво.
Обкладинка сподобалася мені надзвичайно.
— Коли буде готова книжка? — діловито поцікавилася Ніна.
— Ще не можу сказати. Подзвоніть мені на тому тижні. Знатиму, як там справи на фабриці.
Чорний телефон на столі вибухнув дзвоном. Пані літературний редактор, жестом заморозивши подальші розпитування, схопила слухавку.
— Так!
Ніколи не думала, що робота літературного редактора охоплює стільки обов’язків. Я гадала: ось письмовий стіл, на ньому рукопис. Ти сидиш, огорнений тишею, тільки порушує її шелест сторінок. І не телефон, не телефон — твоє основне знаряддя праці, а ручка, яка бігає текстом, виправляючи, вправляючи його, як наші викладачі нам колись — англійську вимову, як хірург — вибитий суглоб.
Пані літературний редактор знову шваркнула слухавкою об телефон, повертаючись до нас.
— А малюнок оцей, — спитала я, закохана в осінній кленовий листок із першого погляду, — потому як книжка вже буде надрукована, куди подінеться?
— Це власність художниці. Поспілкуйтеся з нею.
Я погладила малюнок іще раз і, зробивши зусилля, передала його через стіл пані літературному редактору. Вона одним рухом змела його в теку, і тека щезла зі столу.
Ми вийшли з Ніною геть.
— То ти Оленку питала? — дорогою з Видавництва поцікавилася Ніна. — Бо мені вона не зізнається…
— Що саме? — не відразу збагнула я.
— Про клопотання, яке підписав Силоненко. Я власним очам не повірила! Ти ж із ним — не дуже?..
— Питала. І мені Оленка не каже.
— Ой і цікаво ж, — похитала головою Ніна, — чим Оленка його притисла…
Розділ п’ятий,
У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПІДОЗРЮВАНИЙ
Після тижня непевності повинна була прийти розв’язка — і вона прийшла. Ми з Матвієм уже майже заспокоїлися, майже знайшли хистку рівновагу між буттям і небуттям: були переконані, що звіриним нюхом би вчули, якби з Оленкою щось трапилося. Наш міліційний друг Ольжич мовчав, а коли ми на нього занадто насідали, відбивався неможливістю працювати напівофіційно. Ми мужності відкрито поговорити з Оленчиними батьками не мали, все чекали якогось чуда, все ждали, що Оленка сама собою з’явиться.
Серед тижня Оленчина мама отримала від дочки листа — коротку відписку на три рядки приблизно такого змісту: «Все нормально, не нервуйся. Я поїхала у справах на кілька тижнів, тому сходи до мого начальника і спробуй оформити відпустку наперед — або хай Матвій сходить. Якщо не вдасться, тоді за власний рахунок». І до цього додавалися дві заяви. Мама була схвильована, та надмірного занепокоєння не виказувала — Оленка часом уміла щось таке утнути.
А конверт? А на конверті жодного штемпеля нема, тобто вкинули його прямісінько в скриньку. На відбитки пальців його перевірити? Он начальник мій по обіді такі сліди на паперах лишає, що неозброєним оком видно.
В неділю нарешті — сам — подзвонив Ольжич.
— Чуєш, телефоную просто з вулиці, з автомата, щоб ніхто не підслухав, — з дивною ноткою в голосі почав він клацати своїми «ч» та «щ». — Розшукав я тобі авто — «Audі»-кавове-зернятко. Воно наразі в Угорщині.
«А Оленка? Теж в Угорщині?» — засичала з мого живота зміюка, яка там із недавнього часу оселилася. Я цитьнула на неї.
— Яку наругу я витримав, і не питай, — провадив Ольжич. — Тільки за моє ніжне ставлення до тебе… Дружино, ти нич не чула! — це, здається, не до мене. — Авто ніде ся не засвітило. Що ж до власника, то тут усьо вельми хитро. Номери жовті, вірно?
— Це бомжеві ліпше знати, бо я ту «Audi» на очі не бачила.
— Авто було зареєстроване на фірму, — говорив Ольжич. — Власниця її — Сандра Кройц, австріячка. На авті їздила не вона, бо останні кілька тижнів пеньком просиділа на романтичних голландських каналах, а тут «Audi» поставила в гаражі компанії, в яку вкладала гроші. До речі, пані Сандра — найчесніша бізнесменка, та під фірму вже давно стиха копає податкова: забагато грошей крутять в офшорних зонах. Діло мені почитати не дали. Проте…
— Ну?
— Дещиця інформації таки перепала. Зблизька пані Сандра ся виявила Лесею, нашою землячкою. Через інтернет знайшла собі гера Кройца і випурхнула в Австрію. Після розлучення довго ся з ним судила…
— Було за що?
— Було: і за хату, і за фірму. Файна фірма, до речі. А що, хочеш так само?