А робота не стояла на місці. На письмовому столі росли паперові стоси, а я цілісінькі дні тільки те й робила, що сортувала документи за нагальністю — і все відкладала на потім.
— До нас випадково не приходили молоді люди влаштовуватися на роботу? — визираючи з-за комп’ютера, підсміювалася Віруся, яка єдина в нашому відділі кадрів займалася власне кадрами.
— Та було тут кілька. Хочеш у базі анкети подивитися? — Світлана, моя університетська приятелька, з чиєї протекції я й потрапила на роботу, не запідозрила пастки. Здається, саме Світлана була тим шпигуном, котрий почав плести агентурну мережу в нашій конторі. Вона влаштувала Вірусю й мене; я влаштувала Оленку та ще кількох колежанок. Далі пішла ланцюгова реакція.
— Треба негайно переглянути. Ми ж маємо знати, чи в надійні руки Наталю віддаємо.
— Невже так серйозно?
— А ти подивись на неї,— Віруся кивнула в мій бік. — На цей вираз обличчя глянь. Певно, замислилась над тим, чи зразу відмовитися їсти варити і шкарпетки прати, чи боротися за жіночі права підступно, тихою бритвою.
— Невже і вона? — здивувалася Світлана, натякаючи на свій бурхливий роман із віце-президентом нашої контори. — До речі, красуні, запрошую вас у суботу до мене пакувати речі.
— Від'їжджала моя подруга заміж за море… — вимучено процитувала я.
— Давай-давай, не лінуйся! — нагримала Світлана. — Після ударної праці Ларс нахваляється власноруч зварити вечерю…
— О-о-о! — відразу пожвавилась Віруся. — Вечеря о котрій годині? Бо зранку я малого обіцяла в цирк повести…
Отож суботнього ранку до від’їзду в Голландію готувалися тільки троє: Світлана, Ларс (віце-президент, дружня нам сторона) і я. Той від’їзд направду коли ще буде, та Світлана все любила організувати заздалегідь. Почали ми з найлегшого — з книжок. Чоловік її майбутній, високий ставний голландець, приніс коробки.
Світлана хапливо виймала книжки з шафи й розкидала їх по дивану та підлозі, ми з Ларсом пакували. Приятелька моя, хоч і створювала загальне сум’яття, за роботою пильнувала, і тому, коли я зробила спробу запакувати нишком старезну книжку з правознавства й два грубі томи історії Латинської Америки, виданої за радянських часів, які навіть сторч не лізли в коробку, вона в останню мить вихопила їх у мене з рук:
— Що ти коїш? Ти хочеш, щоб моя дитина рідну мову згадувала з таких книжок?
Світлана відкинула томи вбік, але ненадовго: вже за десять хвилин майбутній чоловік, перевіряючи, чи чогось не забули, зробив нову спробу запхати їх до коробки. Не втримавшись, я зареготала. Приятелька спопелила мене поглядом і почала нервово струшувати порох із цілого стосу книжок, які одразу ж розлетілися по всій кімнаті. Одна тоненька відлетіла просто мені під ноги.
— Поглянь, — мовила Світлана, — це, здається, твоя, по ній я англійську вчила. Твоя чи ні?
— Ніби моя, — дещо невпевнено я гортала книжку. Було, було щось таке зелененьке серед моїх книжок, хіба їх усі запам’ятаєш!
— Ти мені її ще в грудні давала, я пригадую.
— І ти її так зачитала, що вона аж порохом припала…
— Тихо будь мені! — гримнула Світлана.
— Ти хоч знаєш приблизно, про що книжка?
— Не хочеш забирати — віддай назад!
Вона вихопила книжку, але не втримала, і та вислизнула з рук; сторінки віялом розсипались у повітрі, а в долоні її випадково затримався краєчок обкладинки.
З книжки вислизнув папірець. Я машинально нахилилася за ним.
У руках тримала факсову копію платіжки — згорнене вчетверо і трохи затерте на згинах банківське підтвердження про перерахування — цього не може бути! я правильно нулі порахувала? а, тут же є й прописом! — п’ятнадцяти мільйонів доларів. Якась скорочена назва одержувача: НДІ МП, і зовсім не відома фірма платника: «Quantum Gibraltar Ltd.». Я підсунула платіжку Світлані під ніс:
— Тобі це треба?
Вона взяла папірця в руку.
— Сума пристойна…
— Хотіла б я тебе спитати, кому ти такі суми завинила…
Ларс, відірвавшись на мить від роботи, теж узяв до рук платіжку й, короткозоро примруживши очі в маленьких круглих окулярах, уважно прочитав реквізити.
— Це офшорна компанія, — сказав він.
— Котра з двох?
— «Quantum Gibraltar». Хтось бавиться з податками. Звідки воно в тебе?
— А дійсно — чия платіжка? — підозріло глянула на мене Світлана.
Я відвернулася. Ларс поклав папірця назад до книжки. А скорочення начебто знайоме, подумалось раптом мені: НДІ МП… У голові крутився нечіткий спогад, але я ніяк не могла настільки відсторонитися від навколишнього світу, щоб ухопити його за хвіст.