Вечеря, власноруч зварена Ларсом за рецептами індонезійської кухні, минула майже невимушено. Наша колега Віруся, яка до зголоднілої компанії приєдналася саме вчасно: коли Ларс заносив до кімнати таріль із рибними чіпсами, — прихопила з собою пляшку «Мукузані» і жовту троянду на довжезному стеблі, і ми раптом згадали, що проводжаємо подругу заміж за море…
Новий будинок у Вурдені, який придбав для майбутньої дружини Ларс, — це серединка між блоками, що належать сусідам. Винищуючи голландського оселедця, привезеного Ларсом, — о, божественна, незрівнянна страва! — ми з Вірусею замріяно зводили очі на саму думку про майбутній візит у Голландію.
— Вечірку влаштуємо в національному стилі,— говорила Віруся. — Уяви собі, як радітимуть нам сусіди, коли годині так о четвертій ранку ми забіжимо до них на хвильку позичити солі: так невчасно скінчилась, а ми саме варимо макарони…
— Треба, — підхопила я, — перенести традицію позичати хліб, олію тощо на голландський ґрунт, а то у них без запрошення і не заскочиш у гості…
Світлана кинула спроби перекладати для Ларса і тільки погрозливо вирячувала очі. Віруся далі її під’юджувала:
— А коли сусіди нарешті втечуть, ми зробимо в будинку українську діаспору в Королівстві Нідерланди й установимо візовий в’їзд…
— Тобто вхід!
— …на територію нашої держави в екзилі.
— «Екзиль» і «діаспора» — трошки різні речі,— нарешті не витримала Світлана.
Зібравши порожні тарілки зі столу, Ларс виставив нас із Вірусею за двері, спершу церемонно розцілувавши, ніби ще й досі не розлюбив.
Цілу дорогу в метро я тупилась у зелену книжку, а перед очима зринали давні спогади, колись яскраві, а тепер побляклі. Позіхнувши, я прихилила голову до металевого бильця. Мені здавалося, що ось — вихоплю зараз спогад надзвичайно важливий, але картини змінювали одна одну хаотично, не хотіли затриматися довше хоч на мить, і я, поринаючи в сон, чомусь бачила перед очима шкіряну куртку бомжа і все силкувалась у нього спитати про Оленку щось важливе, але вже не могла розтулити вуст. І коли мозок нарешті відключився від реального світу, мені згадалася — наснилася? — зима. Точніше, початок зими…
Розділ другий
НАЇЗД У ПРЯМОМУ СЕНСІ СЛОВА
То був початок зими. Грудень? Так, так, грудень! Перед Миколаєм, проти всіх законів природи, сонце раптом вилізло з-за кошлатих хмар, розігріло землю, розтопило сніг, скинуло з перехожих важкі кожухи, запалило усмішки на обличчях. А двадцятого — зненацька — задув вітер північний, холодний, злий, нагнав дрібного колючого снігу, розігнав перехожих із вулиць. І вже холод не відпускав.
Суботнього ранку я влаштувала культпохід крамницями міста, тож переступила поріг хати змучена й сердита, коли була майже шоста. Телефон розривався.
— Машина на ходу? — запитав у мене Оленчин голос. — Підкинеш на Рибальський?
Надворі — холод собачий і темрява, а вдома — гарячий чай і м’яке крісло… Зараз кину монету… Йти чи не?.. Йти! Ось так! Якась дурна монета поламала всі мої плани на тихий вечір перед телевізором.
Я змінила парадно-вихідні джинси на старенькі, витерті, темно-сині — точно такі, як і в Оленки, бо їх ми, піддавшись спокусі, колись придбали одночасно в нагороду за успішну сесію, запхала до рота холодну котлету й попленталася на стоянку. Коли доїхала до Оленчиного будинку, та вже чекала під під’їздом.
— От де тебе чорти носять? — накинулася на мене вона, бо раз у житті спромоглася не спізнитися на зустріч.
— Отоварювалась. Аванс дали — треба ж було витратити. Сідай уже швидше, не студи машину.
Оленка підгорнула довгу дублянку, клацнула дверима.
— Де їдемо? — спитала я.
— Кажу ж — на Рибальський. Треба з людиною одною здибатися.
— Що за людина?
— Тисовська, ти завжди занадто цікава.
— Мушу ж я знати, куди ти мене знову втягуєш.
Оленка зробила страшні очі й цитьнула на мене:
— Мовчи та слухайся старших!
Рибальського півострова я зовсім не знала і тепер поклалася на те, що поїду за маршрутом вісімдесят восьмого автобуса, а там — як Бог дасть. Перед виїздом, ще вдома, про всяк випадок ретельно вивчила карту, але все одно нічого толком не запам’ятала.
— Яка вулиця тобі потрібна? — спитала я Оленку.
— А яка там іще може бути? Вулиця Електриків. Крути баранку, я тобі все дорогою покажу.