За метрів три вона спинилася. Хотіла підвестися, але побоялася.
Як же йому сказати?
Як сказати і що?
Головне — що?
— Ти тоже. юде?
Німець спитав з цікавістю, трохи збентежено, але й трохи на- смішливо.
— Нє, — сказала Соломійка. — Ми з одного села. В один день і родилися. Вона не юдейка, пане. Одпустіть її. То наша дівчина. — І раптом сказала несподіване: — Якщо треба, ми обоє до Німеччини на роботу поїдемо.
Німець пожував спершу нижньою губою верхню, потім навпаки. Став схожим на розгубленого хлопчака. Щось намагався збагнути. Хоча суть сказаного була очевидною.
— Отпустіт? Юде?
— Вона не юдейка. То ім’я таке. Пане.
Він скривився, мов з’їв дику грушку.
— Ставайт.
Соломійка зрозуміла — їй дозволяють підвестися.
Вони стояли одне проти одного. Мовчали.
Соломійка бачила — в Руфининих очах зблиснула надія.
Німець про щось думав. Міркував.
— Отпустійт? Зовісєм?
— Пане солдат, ми вам яєць привеземо, і сала, і молока, і курочку, — спромоглася на слово Руфина. — Дві. Скільки схочете.
— Яйка? Млєко? Курйочка.
Видно було — він вагається. Думає і вирішує. Зрештою обвів поглядом обох. Зупинив очі на Соломійці. Посміхнувся.
— Найн. Нє курйочка. Другой курйочка.
Ткнув пальцем у Соломійчині груди, тоді взяв пальцями за підборіддя.
— Ду бін майн курйочка :. Майн лібе медхен 15. Мі будєш дьє- лай любофф. Ґут ґешефт 16?
Соломійка похолола. Задерев’яніла. Бо збагнула, що пропонує цей німець, що годився їй у батьки. Який такий ґешефт.
Руфина вхопила її за руку, благально заглянула в очі.
— Соломочко.
Соломійка зирнула на неї, в очі, затуманені слізьми.
— Ти хочеш, щоб я.
— Соломочко, — Руфина схопила її руку і зашептала, мов у гарячці. — Я. Я не знаю. Я.
Німець стояв і вже відверто широко посміхався. Йому було цікаво, чим все закінчиться. Зрештою направив автомата на Руфину.
— Шпацірен. Шнель. 17Млєко, яйка — найн. Курйочка — найн.
— Господи, — зойкнула Руфина.
— Пане, — зойкнула й Соломійка.
Німець ткнув її автоматом.
— Ду — век. Ауфідерзеєн, майн лібе 18. ньєкурйочка. Ну? Ва- рум штеєн 19?
Соломійка зробила порух в один бік, потім в другий. Видихнула:
— Я згодна.
— Вас 20?
Певно, й він був ошелешений. Чи не зрозумів.
— Я згодна піти з вами, — сказала просто, хоч слова крижаніли на льоту, Соломійка.
3
Вони йдуть поруч. Німець знову закинув автомата на плече. Десь там, за їхніми спинами, даленіє Руфина.
Соломійці морозно і страшно. І того, що з нею станеться, страшно так, що холодніє все тіло, а внизу, вона вже відчуває, як по нозі до її лона повзе велика рапата жаба. А може, й змія. її несила скинути, позбутись. Що робити? Сказати, що вона передумала? Хай німець її уб’є, як мав убити Руфину? Ци заведе в те гетто? Вона боїться, али більше, ніж того, що станеться, боїться того, що буде потім. Неслави. Руфина, певно ж, не скаже, як вона її порятувала. І чому порятувала дівчину, яка завдала їй стільки прикрощів у цему житті? Пожаліла? Щось інше, думає Соломійка. Так, щось інше покликало за Руфиною і німцем. Не годна сказати — що. Порив. Жаль. Блискавка. Все було й наче не було. Али ж ни на смерть, виходить, вона пішла.
Руфина не скаже нікому, али вона, вона сама мусить сказати. Петрусеві й Павлусю. Неїним вірним лицарям. Яких обох любить.
«От і рішилося само собою, кого вибрати, — гірко думає Соломійка. — Сказати, а тоді втопитися. Ци повіситися. Господи, то ж великий гріх, про що я думаю.» Соломійка спиняється. Вона вирішила.
— Пане, — каже вона. — Я юдейка. Чуєте? То я юдейка. Жидівка. Мене звуть Соломка. Соломія.
Німець дивиться, й тепер уже іронічна посмішка заповзає на його брезклі губи.
— Ду іст юде 21?
— Так. Юдейка. Жидівка.
— Ха-ха-ха!
Німець регоче, а тоді виголошує довгий монолог німецькою, часом вставляючи російські слова. Суть його мови — він розуміє, що медхен, хай навіть її звуть Саломея, це нічого не означає, хотіла порятувати свою одноплемінницю, подругу. Саломея? Хай. Це ім’я є у юдеїв, але й у німців є також, то чому ж йому не бути у слов’ян? Але вона хотіла обдурити німецького вояка, доблесного солдата фюрера, а то набагато гірше. Тому вона буде покарана. Вона кохатиме не тільки його, а й кількох його товаришів по службі. Ферштейн 22?