«Добре бути проліском», — подумала тоді Соломійка і чомусь геть зашарілася. Зиркнула: нє, отець Андроній, здається, не помітив. Уявила себе квіткою посеред лісу й раптом подумала, як їй було холодно виглядати з-під снігу й ловити хоча б маленький сонячний промінчик, щоб зігрітися.
Холодно їй було й теперка. Вельми зимно. Наче у місті дочасно випав сніг. А під ногами була не бруківка, а холодний тонкий лід, що потріскував й от-от міг провалитися. Якби так сталося, Соломійка була б тільки вдячна.
Вони прийшли. Вже прийшли. Ганс-Йоахім привів її до хати, в якій квартирував. Гарнізон у Любомлі був маленьким, довкола тихо, і унтер-офіцерам, і старшим солдатам дозволяли квартирувати по хатах місцевих мешканців-українців, наказавши тим годувати вояків вермахту. Жили компактно, у сусідніх оселях, щоб на випадок тривоги швидше зібратися. Але тривоги не передбачалося. Доблесна армія фюрера стояла вже на Волзі, то чого боятися тут, у глибокім тилу? А він, Ганс-Йоахім Катценберґер, один з переможців, який сьогодні здобув свій доволі непоганий, більше того, привабливий трофей. То він і належить насамперед йому, а вже потім поділиться з тими придурками — Фрідріхом, Людвіґом, Куртом і (це ж треба) Адольфом. Тільки не Гітлером, а Вертедом. Ну, цей прищавий сморчок, чистюля професорська, напевне відмовиться. І Курт, що зневажає злягання з неарійками. Хай. Знаємо ми тих чистюль з їхніми грошовитими батечками. Можна покликати найстаршого серед них, Віллі Траймера, нехай спробує молоденьку суничку, побачимо, що з того вийде, а то тільки хвалиться своїми колишніми перемогами та ще їх повчає, старий пердун.
Ганс-Йоахім завів Соломійку до кімнати, в якій квартирував. Окрім залізного ліжка з трьома подушками і килимком з лебедями на стіні, тут стояли стіл, тумбочка, невелика шафа для одежі, крісло й дві табуретки. Він, Ганс-Йоахім Катценберґер, солдат фюрера, сам не захотів більшого комфорту, хоч господиня, котра смерділа від страху, й запропонувала ліпшу кімнату. Німець жестами показав Соломійці, що їй треба роздягтися, а тоді сказав, що вийде, і попередив:
— Бєґайт. Пуф-пуф.
Проте глянувши на дівчину, збагнув, що вона, можливо, й прагне більше пуф-пуф.
І тоді підійшов до стіни і кілька разів грюкнув по ній кулаком. Майже одразу з’явилася огрядна жінка років сорока п’яти. Вона глянула на Соломійку і запитливо вперлася поглядом у постояльця.
— Фрау Гальїна, — сказав той. — Обєт. Яєшен із шпик 23. Унд 24памьїдор. Унд знайт. Унд кофе.
— Добре. Ждіть.
— Но бістро.
Господиня вийшла, а коли зайшла до кухні, де допивав чай з малиною худющий хлопець років двадцяти, той спитав:
— Наш Ганс-Яким знову не сам?
— Якусь лярву знов привів, — буркнула хазяйка. — Судячи з одягу, цього разу з села.
— Цікаво, — хлопець відсьорбнув чаю. — Доблесні арійці з міщанок перейшли на пейзанок 25?
— Колись ти поплатишся за язик, Генику, — сердито сказала мати і поставила на гарячу плиту (була навчена швидко готувати обід) сковорідку, на яку згодом поклала шматочки сала.
У кімнаті німець простяг до Соломійки руки, й вона зрозуміла, що таки треба роздягатися. Зняла пальтечко, яке, зображуючи галантність, Ганс-Йоахім повісив на спинку крісла. Після цього дістав з тумбочки пляшку шнапсу і дві чарки. Розлив горілку і підняв чарку.
— Віп’єт.
— Я не хочу, — сказала Соломійка.
— Пєй, — німець майже силоміць втис їй чарку в руку і дзенькнув чарку об чарку. — Прозіт.
Соломійка відпила трохи і закашлялася. Ні, вона вже пробувала домашньої, але тут, з цим насильником.
Тим часом Ганс-Йоахім, який залпом випив свою порцію, відверто милувався Соломійчиним обличчям, стрункою фігурою, що ще більше відкрилася, коли вона зняла пальто і постала у світло-сірій кофтині, яку продовжувала довга барвиста спідниця.
Ганс-Йоахім раптом відчув незбагненне — йому просто хочеться милуватися цією дівчиною, цією слов’янкою. її гордою поставою, навіть гнівним блиском блакитних диво-очей. Обличчя обвітрене, видно, вона багато буває на свіжому повітрі, проте є у цьому щось таке, що змушує думати — ця обвітреність йому навіть пасує, цьому дивовижному обличчю, це наче вміло накладений шар тонованої пудри чи світло-коричневого крему. О, Ганс- Йоахім на цьому добре розумівся, він був перукарем у косметичному салоні в Дюссельдорфі. І тепер, дивлячись очима професіонала, він не тільки відзначав пропорційну досконалість цього обличчя, хай не арійського, а слов’янського, а й. О, майн Ґотт 26, він би не відважився сказати, що воно належить унтерменшові 27. Двічі майн Ґотт, він відзначає (клята професія) дивну гармонію цього дівочого обличчя, вже не страх, а гордий дух, що випромінює воно, а особливо. Особливо дивовижно виразні очі. Сум у їхній глибині — це сум приреченої людини, але такої, наче вона. Наче вона. Ганс-Йоахім здригнувся. Ніби вона людина з Європи й потрапила як полонянка до канібалів.