Вихід лишався їден — іти пішки до села. Може ж, до вечора дійде. Хоча, навряд. Али йти тре’, бо ще і її спохопляться, а може, вже й шукають.
Соломійка йшла, спершу швидко, а потому вже уважнішими ногами міряла міську куряву. На виході, коло будки з смугастою перегородкою, поліцай спинив.
— Куди йдеш? Аусвайс
Соломійка показала папірця, якого їм видавали при в’їзді до міста.
— Чого сама? — Поліцай явно з інтересом оглядав гарну дівчину. — І куди йдеш?
Соломійка одповіла, що пішла до міста, подивитися хотіла, крамницю яку напитати, та заблукала у незнайомому місті, а прийшла — їхні люди поїхали. То вона й пішака.
— Поліщуки — вони такеї, — сказав поліцай. — Далеко йти?
Щось підказало Соломійці — не мона казати правду. І вона
збрехала — аж у село під Шацьком доріженька стелиться.
— Далеко, — гмукнув поліцай. — Що ж ти така розтяпа? Ну, може, хто підвезе дорогою. Давай, тупцяй. А хоч — лишайся. Скоро моя зміна кінчається. Переночувати де знайдеться. А завтра бричку напитаємо, у сусіда є, як пані додом дістанешся.
Соломійка перелякалася — поліцай уже й руку до неї простягає. Вона захитала головою — мусить іти, не вернеться, тато сваритимуться, а то й ломакою спапужать, воне у неї строгі, одпустіте, пане поліціянт.
— Ну йди, дерьовня.
Довго билися Соломійчині ніжки об асфальт на дорозі. Порожній, здавалося, що люде геть не тільки дорогу, а й цільний світ покинули. По небі й то хмари пливуть, а десь там, у незвіданій, недоступній для ока височині — Бог і янголи. І неїн янгол. Чи янголиця. Свята Саломея-мучениця, котра за віру християнську муки й смерть прийняла. Правда, казали батюшка, що була й інша Саломея. Тая, що голову Івана Хрестителя захотіла. Чи то не Саломея була? Щось у голові переплуталось. Той хлопець казав «фройляйн Саломея» з глумливим смішком. Нє, спершу німець. Той казав по-інакшому. Що значить те слово? Що вона сама значить на цим світі? Нічого. Проста собі дівчина. Грішниця, котрій одразу двоє хлопців подобаються. А що вона вдіє? Хотя обирати все одно доведеться.
Багато передумала за дорогу Соломійка. Та все ж думки до одного верталися — чого отак неї покинули сельчани?
За Куснищами стало вечоріти, а потому й геть потемніло. А йти було ще більше половини шляху. Вгорі засвітилася зірка.
«Зірко-Саломеє, свята й преподобна», — подумки звернулася Соломійка.
Тривога її наростала. Повзла, мов змія по дорозі, Соломійка навіть озирнулася кілька разів, аби тую змію побачити. Листя опале на дорозі-шосейці шелестить. Один листок ще з придорожнього дерева падає, Соломійці хочеться, аби до неї в руку потрапив, опустився, вона долоню навіть простягає. Може, потеплішає на душі. Листок пролітає мимо. Далеко від неї падає. Не дотягтися.
Раз спинилася. Біля колодязя, що неподалік полапської дороги стояв, для подорожніх якраз і призначений. Відро на ланцюгу вниз спустила й витягла. Жадібно воду пила. Холодна-хо- лодна, зуби ломить.
Враз подумала — тутечки й переночувати мона. Завтра ж далі піде. Проте поборола спокусу.
«Господи, — подумала. — Хоч би кого стріти. Міг би й Василько навстріч виїхати. Ци всі уже там в селі мене чужаницею щита- ють? За що, Боже?»
Мусила йти далі. Підвела голову — зір на небі побільшало. Де тепер та, перша зірка неїна, не вгадати. Та від того багатозір’я начеб стало затишніше на душі.
«Де ж місяць?» — тико подумала.
Але тут між зір чиєсь лице проступило. «Боже», — мало не скрикнула. І перш ніж сховалося те лице, мовби у міжзір’я віддалилося, Соломійка таки скрикнула. То було обличчя Тараса, Тарасика, братика старшого, од якого другий рік ні звісточки, ні привіточка. Десь там, по другий бік війни, брат. І може, хоч на хвилю вирішив показатися.
Долинув з глибини лісу плач, а чи спів. Далекий, а від того ще тужніший. Зимно за плечами зробилося. Треба йти крізь ніч, раз їй доля життє судила.
Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт — цок-цок, цок-цок. Скоро зрозуміла — хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?
Та все ж коли вершник зовсім близько перед нею постає, виростає високий, здається, аж за ліс вищий, Соломійка сахається, робить зновика рух убік, на узбіччя. Мо’, пощастить утекти?