– Дякую, – сказав інспектор Г’ювітт. Потім, коли я рушила в напрямку кухні, він гукнув навздогін: – Ей, Флавіє!
Я обернулася на його погук.
– Ми увійдемо до будинку. Тобі не треба повертатися сюди.
Ну не халепа, га? Чортові витівки!
Офелія й Дафна вже вмостилися за столом і снідали. Місіс Мюллет вибовкала їм усі страшні новини, і вони мали достатньо часу, щоб надіти личину вдаваної байдужості.
На губах Офелії так і не з’явилося жодної ознаки реакції на моє вариво, і я подумки взяла на замітку пізніше не забути записати час і результати спостереження.
– Там, на грядці з огірками, я знайшла труп, – виклала я їм.
– Цілком у твоєму стилі, – ужалила Офелія, продовжуючи причепурювати свої брови.
Дафна встигла подолати «Замок Отранто» і поринути в «Ніколаса Нікклбі». Але від мене не приховалось, що вона злегка кусала нижню губу – певний знак її неуваги до читання.
Запанувала театральна пауза.
– А крові було багато? – нарешті запитала Офелія.
– Ні, – відказала я, – не було ні краплини.
– Чиє це тіло?
– Невідомо, – відповіла я, радіючи нагоді одночасно сказати правду й прослизнути повз неї.
– Смерть цілковитого незнайомця, – сказала Дафна, наслідуючи виразні інтонації дикторів Бі-бі-сі й відірвавшись від Діккенса, але притримуючи пальцем місце, де вона зупинилась.
– Звідки ти знаєш, що це незнайомець? – поставила я питання.
– Простіше простого, – була відповідь Даффі. – Це не ти, це не я, і це не Фелі. Місіс Мюллет порається на кухні, Доґґер надворі з поліцією, а тато не так давно хлюпався нагорі у ванні.
У мене ледь не зірвалося з язика, що це мене вона чула у ванній кімнаті, проте в останню хвилину я схаменулася: якщо ввернути слівце про ванну, то це неминуче викличе ущипливі зауваження стосовно моєї особистої гігієни. Але після всіх ранкових подій і моєї знахідки на городі я гостро відчула бажання помитися.
– Як видно з усього, його отруїли, – сказала я. – Тобто незнайомця.
– Заковика завжди в отруті, чи не так? – припустила Фелі, перебираючи пасемця свого волосся. – Принаймні в моторошній детективній макулатурі. У такому разі він припустився трагічної помилки, скуштувавши страв місіс Мюллет.
Коли вона відсунула від себе липкі рештки вареного яйця, щось сяйнуло в моїй голові, немов жарини блиснули в каміні, але до того, як я встигла все розкласти по поличках, китиці думок розпалися.
– Послухайте таке, – і Дафна почала читати вголос. – Фанні Сквірс сідає писати листа:
«…на лиці мого батечка суцільна маска із сенців синіх і зелених, а також дві парти розтрощені. Ми змушині були тягти його вниз на кухню. Там він тепер і досі…
Після того, як ваш небєж, якого ви радили вчителем, скоїв це з моїм батечком і стрибнув на нього з ногами й лаївся так, що моєму перу забрагне сили, він у несамовитому шалі накинувся на мою матінку, жбурнув її на землю й на декілька дюймів всадив їй у голову гребінець. Іще б трохи й він увігнався б їй у череп. Ми маємо медичну посвєдку, що, коли б це сталося, черипаховий гребінець пошкодив би мозок». Тепер послухайте ще цей уривок: «Потому я та мій брат стали жертвами його люті, від якої ми дуже потерпіли, що наштовхує нас на тревожну думку, що якісь ушкодження завдані нашим нутрощам, бо ж видимих прикмет насильства зовні немає. Я голосно зойкаю увесь час, поки пишу…».[25]
Мені це нагадало класичний випадок отруєння ціанідом, але я була не в гуморі, щоб ділитися своїми прозріннями із двома невігласками.
– «… голосно зойкаю увесь час, поки пишу…», – повторила Даффі. – Уявіть собі!
– Мені це відомо, – сказала я, відсунувши тарілку геть, і зрештою, залишивши сніданок так і непочатим, попленталася східними сходами до лабораторії.
Коли мені бувало важко на серці, я вирушала у ріднесеньку святая святих. Оточена ретортами й мензурками, я самохіть віддавалася в полон тому, що в мене звалося Духом хімії. У цій кімнатці відкриття великих хіміків поступово виходили з-під моїх рук. Тут я могла з усією лагідністю, на яку була здатна, брати з полиці томик із безцінного зібрання Тара де Люса, наприклад англійський переклад «Хімічних елементів» Антуана де Лавуазьє, виданий 1790 року, проте з хрумкими, як папір для обгорток, сторінками й сто шістдесят років по тому. Як я чарувалася вікодавніми назвами, котрі того тільки й чекали, щоб я їх підхопила зі сторінок… Сурм’яне масло[26]… Миш’якові квіти…[27]
Гидезні отрути, як називав їх Лавуазьє, звучали для мого вуха солодкими трелями.