– Бодай приблизно?
– Із ціанідом визначити не так легко. Гадаю, що від восьми до дванадцяти годин тому. Я зможу сказати точніше після того, як наш друг опиниться у мене на столі.
– Із цього випливає…
Пан Дарбі відгорнув манжету й придивився до годинника.
– Так-так… Зараз 20:22, виходить, це сталося не раніше як о 20:22 й не пізніше, скажімо, опівночі.
Опівночі! Мабуть, я надто голосно хапнула повітря, тому що інспектор Г’ювітт і пан Дарбі воднораз повернулися до мене. Як я могла їм сказати, що буквально кілька годин тому приблуда з Норвегії випустив дух при мені?
Залишався єдиний вихід. Я зробила рвучкий оберт і накивала п’ятами.
Я надибала на Доґґера під вікном бібліотеки, він підрізав троянди на клумбі. Повітря було рясно просякнуте їхнім ароматом, який нагадував запашну коробку із чаєм зі Сходу.
– Тато ще не виходив, Доґґере? – запитала я.
– Сорт «Леді Гіллінґдон» напрочуд гарний цьогоріч, міс Флавіє, – сказав він із таким виразом, наче в нього лід у роті; начебто не було нашого з ним незапланованого зіткнення вночі. Дуже добре, подумала я собі, зіграємо у твою гру.
– Надзвичайно гарний, – погодилася я. – А тато де?
– Гадаю, він погано спав. Мабуть, вирішив трохи подрімати.
Подрімати? Як він міг бути собі в ліжку, коли будинок переповнений законниками?
– Як він поставився до того, що ти йому сказав? Ну, ти розумієш – я маю на увазі те, що коїться на городі.
Доґґер повернувся й подивився мені просто в очі.
– Я нічого не казав йому, міс.
Він досяг рукою до не надто ідеальної квітки й різко клацнув її секатором. Вона тихо впала на землю й залишилася лежати серед тіней, обернувши до нас своє жовте збрижене личко.
У чотири ока ми безвідривно дивилися на троянду з відтятою головою, думаючи, що нам робити далі, коли це інспектор Г’ювітт вийшов із-за рогу будинку.
– Флавіє, – покликав він. – У мене є розмова до тебе. – І докинув: – Ходімо всередину.
4
– З ким ти щойно розмовляла на городі? – запитав інспектор Г’ювітт.
– З Доґґером, – відповіла я.
– А ім’я?
– Флавія, – сказала я. Несила було стриматись.
Ми вмостилися на канапі епохи Регентства в Рожевій кімнаті. Інспектор зі стукотом поклав ручку й повернувся корпусом до мене, щоб дивитися мені в обличчя.
– Якщо ви ще не затямили собі, міс де Люс, – а в мене є підстави припускати, що так-таки і є, – ми розслідуємо вбивство. Я не попущу вам легковажності. Людина мертва, і мені належить з’ясувати, чому, коли, як і хто. І коли я зроблю це, мій обов’язок – доповісти про все Короні. Я маю на увазі короля Георга VI, і король Георг VI – не легкодух. Тобі все зрозуміло?
– Так, сер, – відповіла я. – Його звуть Артур. Артур Доґґер.
– І він працює садівником у вас у Букшоу?
– Натепер так.
Розгорнувши чорного записника, інспектор бісерним почерком зробив нотатки.
– То він не завжди був садівником?
– Він майстер на всі руки, – сказала я. – Працював у нас водієм, доки його нерви не зіпсувалися…
Дарма що мій погляд був спрямований в іншому напрямку, я все одно відчувала на собі прискіпливий погляд детектива.
– Розумієте, війна й усе таке, – розтлумачила я. – Він був у полоні. Тато думав, що… він хотів…
– Ясна річ, – сказав інспектор Г’ювітт несподівано чутливим тоном. – Доґґеру найліпше садівникувати.
– Атож, Доґґеру найліпше садівникувати.
– Я бачу, ти незвичайна дівчинка, – сказав він. – У подібних випадках слід розмовляти з тобою у присутності одного з батьків, але, враховуючи те, що твій тато нездужає…
Нездужає? Авжеж, без сумніву. Я майже забула про свою маленьку брехню.
Не помітивши збентеження, що враз промайнуло на моєму обличчі, інспектор вів далі:
– Ти сказала, що Доґґер працював водієм. Твій тато все ще має автомобіль?
Воно й правда, тато мав старенький «ролс-ройс фантом ІІ», якому знайшлося місце в каретному сараї. Насправді машина належала Гаррієт, і, відколи в Букшоу стало відомо про її смерть, автівкою жодного разу не користувалися. Мало того, дарма що тато сам не вмів кермувати, він нікому б не дозволив і пальцем торкнутися до «ролс-ройса».
І цей прекрасний породистий шедевр автомобілебудування, із довгим чорним капотом, високим нікельованим радіатором зі статуеткою й переплетеними буквами R, безцеремонно загарбали польові миші, котрі давно знайшли лазівки у дерев’яному денці й оселилися в бардачку із червоного дерева.
Ба навіть незважаючи на деяку підупалість, його ще й досі називали «той самий «ройс», як представники вищого світу часто кличуть таких залізних красенів.