Не ладнає зі смертю? Тато був військовиком, а військові живуть зі смертю, живуть заради смерті, серед смерті. Для солдата за фахом, як би це чудернацько не звучало, смерть і є життям. Навіть я це розуміла.
Я також розуміла, блискавично збагнула, що тато оце зараз сказав неправду, і враз щось усередині мене, якась ниточка порвалася. Здається, я раптом подорослішала. І щось старе урвалося.
– Я розумію, сер, – сказав інспектор Г’ювітт, – але, якщо інших варіантів нема…
Тато витягнув хусточку з кишені й витер нею чоло, а потім шию.
– Дещо приголомшений, – прокоментував він, – усе це…
Він показав навкруги себе рукою, яка в нього тіпалася, і тоді ж інспектор Г’ювітт узяв записника, відкрив його й почав нотувати. Тато спроквола підійшов до вікна, удаючи, що оглядає місцевість навколо, ту, яку я могла чудово бачити у своїй уяві: штучне озеро, острів із порепаною Химерою, занедбані водограї, про які й думати забули, коли спалахнула війна, і пагорби позаду.
– Ви весь час були вдома цього ранку? – запитав інспектор навпрошки.
– Що? – тато круто обернувся.
– Ви виходили з будинку з учорашнього вечора?
Татова відповідь пролунала не одразу.
– Так, – нарешті вимовив він, – я виходив уранці. До каретного сараю.
Я погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.
– О котрій годині це було, полковнику?
– О четвертій. Можливо, трохи раніше.
– Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?
– Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.
– Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?
Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.
– Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?
Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.
– Ви кого-небудь бачили?
– Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.
Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.
– Значить, нікого?
– Ні.
Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.
– Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?
Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.
– Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.
– Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…
У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.
– Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.
Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»
Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.
У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.
– О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.
Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний порядок слів надає мовленню не лише витонченості, а й певної поетичності.
Перш ніж тато встиг змінити тему розмови, інспектор Г’ювітт уже тримав віжки в руках.
– Мертвий птах на порозі вашого дому? Можна докладніше, місіс Мюллет?
– О, сер, ми з полковником і міс Флавією на кухні були. Я тоді витягла щойно неймовірний кремовий торт із духовки й на підвіконня, щоб вистигав, його поставила. О такій порі я вже починаю думати про те, щоб повертатися додому, до Альфа. Альф – це чоловік мій, сер, і йому не до вподоби, щоб я десь швендяла, коли чаювати годиться. Каже, що в нього в животі зачне булькати, якщо зламати режим дня впорядкований. Травлення псується, і проблеми тут як тут. Відра, швабри й інша всячина.
30
Лоуренс Олів’є (1907–1989) – британський кіноактор; зіграв головну роль у фільмі «Гамлет» 1948 р., за що був нагороджений премією «Оскар».