Наступного ранку я поралася біля колб і мензурок у своїй хімічній лабораторії на горішньому поверсі східного крила будинку. Коли це вдерлась Офелія, котра не любила обтяжувати себе довгими церемоніями, особливо зі мною.
– Куди поділось моє намисто з перлів?
Я коротко знизала плечима.
– Я не сторож твоїм брязкальцям.
– Це ти його поцупила, я знаю. М’ятні карамельки лежали в шухляді для білизни, і вони теж зникли. Я вже закмітила, що завжди той самий бридкий ротик ласує зниклими в цьому домі цукерками.
Я стежила за нагріванням мензурки з червоною рідиною й укотре відрегулювала полум’я спиртівки.
– Якщо ти рада натякнути, що моя особиста гігієна не відповідає твоїм високим стандартам, то піди й оближи мої калоші.
– Флавіє!
– Піди-піди. Мені допекло до живих печінок, що мене постійно в усьому звинувачують, Фелі.
Одначе, коли Офелія короткозоро вп’ялася в рубінову мензурку, яка щойно почала закипати, моє справедливе обурення як відрізало.
– Що за липка маса осідає на денце? – довгим наманікюреним нігтем вона потарабанила по склу.
– Дослід проводжу. Обережно, Фелі, це кислота!
Офелія побіліла як стіна на виду.
– Це ж мої перлини! Вони ж від мами!
Єдиною з доньок Гаррієт, хто називав її мамою, була Офелія: одна-єдина з нас, чий вік дозволив зберегти пам’ять про жінку з плоті й крові, котра виносила нас у своїй утробі, про що Офелія невтомно нам нагадувала. Гаррієт загинула далеко в горах, видираючись на вершини, коли мені виповнився лише рік від народження, і в Букшоу нечасто можна було почути про неї.
Чи відчувала я ревнощі до спогадів Офелії, а може, гнівалась? Гадаю, що все було набагато складніше. Певно, якимось дивним чином я зневажала спомини Офелії про нашу матір.
Я зумисне помалу підвела голову, відірвавшись від своєї роботи, і круглі скельця моїх окулярів блиснули білим холодним відсвітом. Я знала: коли я так роблю, Офелія відсахується із жахом – у неї виникає враження, що вона піймалася в лабети очманілого німецького вченого, як у чорно-білому фільмі, знятому «Гомоном».[4]
– Мерзотниця!
– Відьмище! – відказала я, у той час як Офелія, зграбно крутнувшись на підборах, гайнула за двері – доволі спритно, помітила я.
Офелія не забарилась із тим, щоб показати мені, де раки зимують, як і завжди, коли мала на думці поквитатися зі мною. Моя сестра, на відміну від мене, не була схильна до тривалого планування й не знала, що помста має визріти.
Діялося це після обіду. Тільки-но тато повагом вийшов, щоб повернутися до жадібного розглядання колекції марок, Офелія припинила оглядати себе, як допитливий папужка, у срібному ножі для масла, що вона робила останні п’ятнадцять хвилин, і аж надто спокійно відклала його вбік. Без преамбул вона випалила:
– Ти маєш затямити: насправді я тобі не сестра… Як і Дафна. Хоч ми зовсім на тебе не схожі, гадаю, тобі ніколи не спадало на думку, що ти приймачка.
Моя ложка впала з грюкотом.
– Брехня брехнею. Я викапана Гаррієт. Усі так кажуть.
– Вона вибрала тебе в притулку для позашлюбних дітей саме через цю схожість, – виклала Офелія, зобразивши на лиці відразу.
– Як я могла скидатися на неї, якщо вона була доросла жінка, а я дитина? – я маю язика не в кишені.
– Ти їй нагадала її власні дитячі зображення. Боже милостивий, вона навіть принесла їх із собою й підносила до тебе, щоб порівняти.
Я звернулася до Дафни, котра устромила носа в шкіряну палітурку «Замку Отранто».[5]
– Адже ж це брехня, еге ж, Даффі?
– Боюся, що правда, – відповіла Дафна й мляво перегорнула сторінку з тонкого гладенького паперу. – Тато завжди казав, що це буде шоком для тебе. Він змусив нас забожитися, що ми тобі не розповімо принаймні до того часу, коли тобі виповниться одинадцять. Він змусив нас заприсягнутися.
– Зелений шкіряний саквояж… Я бачила його на власні очі, – вела далі Офелія. – Я дивилася, як матуся складає до нього свої дитячі світлини, щоб віднести до притулку. Хоча мені тоді було шість років – чи то неповних сім – я нізащо не забуду її білі-білісінькі пальці… пальці, що лягли на мідні застібки.
Вискочивши з-за столу й ридма ридаючи, я вибігла з кімнати. Насправді я не думала про отруту. У кожному разі до наступного ранку.
Я вкотре переконалась, що все геніальне – просте.
Букшоу був домівкою для нашого роду, роду де Люсів, із давніх-давен. Теперішній будинок у георгіанському стилі побудували на місці автентичного єлизаветинського, який дощенту спалили селяни, запідозривши де Люсів у прихильності до оранжистів. Дарма що ми були ревними католиками протягом чотирьох століть і залишались такими донині, на цей факт розлючені жителі Бішоп-Лейсі не звертали уваги. «Старий дім», як його називали, злизало вогнем, новий же, споруджений замість нього, мав уже понад двісті років.
4
«Гомон» – французька кіностудія, одна з найдавніших у світі; почала випускати фільми з 1910 р.
5
«Замок Отранто» – перший готичний роман, написаний англійським письменником Горацієм Волполом й опублікований 1764 р.