— За успішне проведення операції, відповідаєш головою, — суворо попередив, полковника, який щойно увійшов. — З голови Громова й волосина не повинна впасти. Доповідатимеш по ходу дій. Все. На зв’язку…
— Слухаюсь! Дозвольте йти? — відрапортував Страхов.
— Біжи!!! — заревів схвильований Таран.
Орест Сергійович важко опустився у шкіряне крісло. Витяг пластинку сердечних таблеток, розпечатав, поклав під язик. Відкинувся на спинку, заплющив очі. Руки його помітно трусилися…
— Повертаємося на базу, — нарешті, вже за північ, почув голос полковника Страхова по закритому каналу зв’язку. — Троє заручників у нас. Противника знищено. З нашого боку — дин важко поранений. Без свідомості. Втратив багато крові. Терміново веземо у шпиталь.
— Х-хто? — серцем відчув недобре генерал.
— Громов. На під’їзді до встановленого місця другу машину колони розстріляли.
— Макар поїхав у другій машині? — не зрозумів генерал.
— Так.
— Але ж я наказав йому сісти в іншу, трясця його матері!
— Сам автомобіль Громов поміняв. Але порядок руху колони не обговорювався. Макар дав слово Мухарському, що їхатиме у другій машині. Тому…
— Все відбулося так, як ми й припускали, — важко задихав Таран. — За планом Мухарського Громов не мав доїхати до місця зустрічі живим…
«От засранець, — подумки вилаявся на Макара. — Все до дрібниць продумав, коли домовлявся з противником. Все обміркував… Тримайся, синку. Ти нам живий потрібен. Нам і… — легко усміхнувся, — своїй Майї».
Не втрачаючи ні хвилини, схопив піджак і поїхав у шпиталь. Найактуальнішим питанням було з’ясувати, наскільки важко поранений Громов і зробити все, щоб підняти його на ноги.
— Зараз ще рано про щось говорити, — пояснював начальник хірургії у шпиталі. — Стан критичний. Йде операція. Він втратив багато крові. Привезли без свідомості. Як тільки щось проясниться — зателефонуємо. Чекати тут, пане генерале, немає сенсу. Операція може тривати кілька годин.
Таран вийшов на свіже повітря.
Задивився на зоряне небо.
Тоді сів у машину й наказав водію їхати до квартири Громова.
«Треба привезти Майю. Якщо Макар виживе, вона повинна бути першою, кого побачить, коли розплющить очі», — вирішив.
Щоб врятувати життя Громову лікарям знадобилося більше п’яти годин. Велика крововтрата давалася взнаки. Під час операції навіть зупинилося серце. Медики використали дефібрилятор і застосували електричний розряд. На реанімацію пішло близько однієї хвилини. Але цього вистачило, щоб Макар устиг побачити потойбіччя…
Він раптом усвідомив, що бачить себе зверху. Ось лікарі метушаться над його тілом, щось кричать, бігають… А ось ще вище нього, десь на стелі… Вікторія… покійна дружина. Вона вагітна, як за життя. Тягне свої руки… Кличе до себе… Йому не хочеться йти. Якась вона чужа, далека. Макар уже ледь пам’ятає її обличчя. Але вона наполягає, зове.
Розслабився. Вже готовий був поринути в її обійми, як відчув чийсь теплий, приємний, ніжний дотик. Подивився униз, а там… Майя… Вона простягла свою руку й намагалася опустити його на землю. Їй зовсім трішечки не вистачало, щоб дотягтися, ухопити… От якби Макар допоміг і трохи нахилився — вона б врятувала. Але він не поспішав. Все про щось думав, сумнівався. Віддалявся. Її очі наповнилися сльозами. Майя не покидала надії. З останніх сил тягнула свої руки… Тягнула, аж поки не дотяглася. Взяла у свої обійми, притулила до своїх теплих грудей. Макар навіть почув, як стукає її серце. Обцілувала миле обличчя. Що це? Макар відчув солоний смак на устах. Солоний, але такий незвичайний… такий цілющий… Він вдихнув у нього життя! Повернув з того світу! Не дав померти! Це смак сльози… життєдайної, кришталево-чистої сльози найріднішої людини — жінки, яка так його любить…
Біля ліжка чоловіка Майя проводила майже цілі дні. Хоч це й реанімація — їй дозволили. Адже вона не просто дружина, а й сама лікар.
Макар уже кілька днів був у комі.
— Не хочу вас лякати, але якщо найближчим часом не прокинеться — прогнози невтішні, — співчутливо мовив хірург Максим Андрійович, який його оперував.
— Він — сильний, — утираючи вологі очі, відповідала Майя. — Вірю, що зможе…
— Дай, Боже, — похитав головою лікар, — дай, Боже.
— Коханий, — плачучи узяла його руку у свої долоні, коли залишились наодинці. — Може для когось ти гарна людина, брат, син. Але для мене ти — весь світ… Я винна перед тобою, — проковтнула сльози. — Знаю, що не пробачиш, розлучишся. Ми не будемо разом. Але я вдячна долі, що ти був у моєму житті, наповнив його сенсом. Нарешті відчула, що живу, люблю, дихаю на повні груди. Завдяки тобі у моїх грудях б’ється закохане серце, співає душа. Спасибі… Знаю, коли прокинешся — не захочеш, щоб я була поряд. Не наполягатиму, щоб ти передумав. Не ображуся. Як тільки переконаюся, що ти отямився і все буде добре — зникну з твого життя, більше не нагадаю про себе. Розчинюся в просторі, наче й не було. Не потривожу. Одужуй, мій рідний. Тільки одужуй… — поцілувала його руку.