Потім, витираючи рясні сльози, що градом котилися обличчям, нахилилася й легенько притулилася до його уст…
— Ну, Майєчко Матвіївно, — наступного дня радісно зустрів її у коридорі шпиталю лікар Макара. — Що ви зробили — я не знаю, але як тільки учора поїхали — ваш чоловік прийшов до тями. Він просто молодець. Справжній борець. Неабияка жага до життя. Тепер все буде добре. Не здивуюся, якщо скоро стане на ноги. Ми вже провели всі необхідні процедури. Завтра навіть плануємо перевести його у звичайну палату. Вітаю.
Майя завмерла.
Щодня молилася Богу, щоб ця мить настала. Ревно просила. І ось… Всевишній почув її молитви. Коханий одужує. Скоро стане на свої ноги.
Чому ж їй так важко? Чому плаче серце? Чому не може стримати сліз?
«Слава Богу, — застукало в її голові. — Одужуй, коханий мій, — на очі навернулися сльози. — Одужуй і — прощай…»
— Ой, — не зрозумів Максим Андрійович, коли зайшов у палату до Макара. — А хіба Майя Матвіївна ще не дійшла до вас?
— Вона тут? — запереживав Громов. — Прийшла?
Усі ці дні він чув її з далекого забуття. Кожне слово. Душа розривалася від того, що лежав нерухомо, не міг обняти, сказати, як любить, зовсім уже не сердиться… А вчора, коли, плачучи, просила його одужати й практично прощалася — серце не витримало. Здавалося вискочить з грудей. Калатало, як божевільне, допоки шалена доза адреналіну не включила повну свідомість, повернула до життя, розірвала невидимі пута, що скували тіло.
Прийшовши до тями, він шукав її очима, але не знайшов.
Лікар запевнив, що Майя прийде зранку. Тому сьогодні здригається, як тільки відчиняються двері в палату. Вона? Ні… Може, зараз? Знову ні… О, Сило Небесна! Як витримати? Як дочекатися? Сказати все, що на душі. Обняти. І нехай все буде, як раніше і навіть краще…
Нарешті ця мить настала. Прийшла. Лікар каже, бачив Майю у коридорі.
— Ви точно її бачили? — уточнив Макар. — Не помилилися? Бо щось довго немає.
— Точно, — запевнив лікар. — Навіть поздоровався. Привітав. Сказав, що ви прийшли до тями і тепер все буде добре.
— Що? — боляче скривився Макар. — Ви сказали їй, що я отямився?
— Так. Вона аж заніміла від несподіванки. Чесно кажучи, я очікував трохи іншої реакції.
Макар заплющив очі й важко дихав.
— Нав-віщо… — ледь прошепотів, — сказали… Вона не прийде, — міцно стис повіки. — Не прийде…
Майя ж вийшла у двір шпиталю. Сіла на лавицю. Підняла очі. Задивилась на блакитне небо.
«Не плач, що все скінчилося. Радій, що це було», — згадала чиїсь мудрі слова.
Задзвенів телефон.
Незнайомий номер.
Вона не відповідатиме. Втомилася. Навіть не підозрює, що Макар попросив лікаря й не може їй додзвонитися. Ще треба заїхати на роботу, написати заяву звільнення. Потім зібрати речі й встигнути на вечірній поїзд до свого обласного центру.
— Ви дружина полковника Громова? — раптом почула над головою.
— Ще так, — боляче усміхнулася.
— Можна, я присяду? — спитала жіночка років під сімдесят.
Майя ствердно кивнула головою.
— Моє прізвище Беляєва, — пояснила. — Ризикуючи власним життям, ваш чоловік врятував моїх дітей, витяг їх із самісінького пекла, — утираючи очі, промовила жінка. — Я багато порогів оббила, шукаючи допомоги, але відгукнувся тільки він. Щовечора молилася за нього на цій вервиці, — показала довге намисто з розп’яттям. — Коли дізналася, що він поранений, у шпиталі — прийшла, щоб подякувати. Але чую, що непритомний. Ви повісьте йому на шию цю вервицю, — простягла руку. — Може мої недостойні молитви на цих зернятках хоч чимось допоможуть.
Майя обійняла жінку.
— А ви знаєте? — не в змозі стримати сльози, промовила. — Макар учора отямився. Це, напевно, дякуючи вашим молитвам. Спасибі вам. Він буде дуже щасливий, коли дізнається про це. Зайдіть до нього.
Минув місяць.
— Тобі вже гріх тут відлежуватися, — суворо мовив генерал Таран, коли прийшов провідати Макара у шпиталі. — Звільняй місце для справжніх хворих.
Вони прогулювалися подвір’ям. Громов ще підпирався на палицю.
— Я й сам уже не дочекаюся, — зціпивши зуби від болю, повільно сів на лавицю.