— Ще гарячі, зачекай, — пояснювала найрідніша.
— Та я лише потримаю, — просила доця.
Ніна здавалася й протягувала маленькій свіжу солодку здобу. Радості дитини не було меж.
Та все це залишилося у дитинстві…
А коли Майя підросла — сталася трагедія, що розділила їхні стосунки з мамою на до і після.
Цей день Ніна Володимирівна й сьогодні до хвилини пам’ятає. Коли його згадує, відчуває, як стара рана на серці починає кровоточити. Винна перед дочкою. Безмежно винна… Самотність дитини на її совісті.
То було двадцять три роки тому…
Зранку, коли чоловік поїхав на службу, хлопці в університети, дочка до школи, задзвенів домашній телефон.
— Ніно, треба поговорити, — почула в слухавку серйозний, навіть дещо схвильований, але рішучий голос Людмили Харитонової.
Це була мати шкільного друга Майї — Богдана. Їхні діти товаришували з дитячого садочку. Потім разом у перший клас пішли, правда навчалися у паралельних класах. Але міцній дружбі це не завадило. Богдан почувався п’ятою дитиною в будинку Власових. У старших класах дружба повільно переросла в невинне шкільне кохання. Батьки про це знали й не заперечували.
— Закінчать інститут — треба негайно одружувати цю парочку, — жартував Матвій Власов. — Стільки років разом. Дехто менше у шлюбі живе.
Та не так сталося, як гадалося.
— Про що поговорити? — не зрозуміла Ніна.
— Про дітей, — коротко, якось аж сердито відрубала Людмила.
— А що про них говорити? — не могла второпати Власова.
— Якщо не вирішиш проблему сама, звернуся до твого чоловіка. З його характером…
— Ти що? Погрожуєш мені чимось?! — підвищила тон Ніна й перервала Люду. — Чого хочеш? Кажи ясно, бо у мене уривається терпець.
— Після закінчення школи, Богданчик планує їхати на навчання до Будапешту. Твоя малолітня «розумниця» вирішила цьому завадити й завагітніла. Якщо думаєте, що я дам зламати синові життя — глибоко помиляєтеся. Як вам у сім’ї дітей не вистачає — хай народжує, а…
— Гей! Гей! — не витримала Власова. — Ти збожеволіла?! Що верзеш?! Яка вагітність. Їм по шістнадцять років. Випускний клас. Що за маячня?!
— От і я кажу, — вже спокійніше продовжила Харитонова. — Роби щось.
У слухавці почулися короткі гудки.
Ніна стояла, наче високовольтним струмом уражена.
«Майя вагітна? Не може бути! О, Господи Небесний! Якщо Матвій дізнається — розірве її на шматки. Треба щось терміново робити», — наче бджоли роїлися в голові думки.
Похапцем накинула пальто, побігла у поліклініку. Домовилася з лікарем про огляд дитини. Тоді примчала до школи, забрала доньку з уроків, потягла до гінеколога.
Майя й справді була вагітна. Орієнтовно дванадцять тижнів.
— Ми кохаємо одне одного, він нікуди не поїде, ми одружимося, — ридала донька. — Прошу, не убивай мою кровиночку, — благала, цілуючи материні руки. — Якщо Богдан не захоче, я все одно любитиму малюка.
Та мати була невблаганна. Записала Майю на аборт. У визначений день буквально притягла до лікарні, дала кілька ляпасів і заштовхала у кабінет лікаря.
Благо хоч Матвій тоді у термінове відрядження поїхав. Ні про що не здогадався.
Ніна чекала у коридорі більше години.
— Ну от і все, — зітхаючи повідомив лікар, коли закінчив і вийшов з кабінету. — Зараз вона під наркозом. Операція тривала відносно довго, бо робили все акуратно, щоб дівчинка в майбутньому ще могла народжувати.
— То народжуватиме? — запереживала мати. — Із цим проблем не буде?
— Народжуватиме, — криво усміхнувся ескулап. — Проблем не має бути.
Відтоді Майю наче підмінили. Ходила чорна, як нежива. З матір’ю спілкувалася холодно. Слухняно виконувала батьківські накази й зовсім не сперечалася. Як тільки закінчила університет — відразу переїхала у власне помешкання. Роками приходила додому лише заради батька. Стосунки з ненькою відносно налагодилися лише торік на його похоронах. Ніна не витримала й при всіх упала на коліна перед дочкою. Благала прощення. Ніхто не розумів, за що. Майя потеплішала. Пробачила… Відтоді часто навідує матір.
Ніна Володимирівна помітно хвилювалася. Ось-ось має пролунати дзвінок у двері. Кілька разів перевірила, чи все поклала на стіл. Наче все.
— Привіт, мамо, — раптом почула у коридорі голос доньки. — Чого двері не зачиняєш? Ти не диви, що то власний будинок. Собаки ж немає. Будь-хто може зайти.
— Ой лишенько, а хіба не зачинила? — запереживала Ніна. — Стара вже, голова не пам’ятає, — посміхалася, обіймаючи Майю.