— Це тобі подарунок, вітаю, — простягла невеличку коробочку, коли сіли за стіл з донькою.
— Мамо, тобі гроші дівати нікуди? — суворо Майя. — Що там?
— Глянь, — майже прошепотіла Ніна, наче всередині, якась святиня була.
Іменинниця обережно відкрила коробочку. Там на золотому тоненькому ланцюжку красувався маленький хрестик з розп’яттям.
— Це не звичайна натільна прикраса, — відразу пояснила мати. — Мені його на замовлення привезли з Єрусалиму. Над ним прочитана молитва про сім’ю. Незаміжня жінка, яка його вдягне — обов’язково закохається, матиме законного чоловіка і дітей.
Майя закотила очі й важко зітхнула.
— Ти хоч сама віриш у те, що говориш, мамо? — замість подяки запитала і якось байдуже кинула коробку в сумочку.
— Даремно ти так, — сумно опустила очі Ніна Володимирівна. — Сила Божа велика…
— Якщо ми вже заговорили на цю тему, — витираючи рота серветкою, почала Майя. — Хочу, щоб ти знала. Я прийняла рішення. Планую народити дитину.
Ніна важко проковтнула сльози й глянула на дочку.
— Це добре, — несподівано схвалила почуте. — Я благословляю тебе. Нехай Бог допоможе.
— Ти, напевно не зрозуміла, — іронічно усміхнулася Власова молодша. — Я не збираюся заміж…
— Усе я зрозуміла… — витираючи очі, одповіла мати.
— Не соромитимешся? — саркастично і якось здивовано продовжувала провокувати матір на власний осуд. — Я ж при такій посаді. Що відповідатимеш, коли люди питатимуть звідки у тебе онуки?
— У мене давно могли бути твої онуки, — винувато, крізь сльози прошепотіла Ніна Володимирівна.
— Так, — важко проковтнула слину Майя. — Моїй дитині вже було би двадцять три роки. Страшно уявити… Доросла людина…
— Ти ніколи мені не пробачиш, — ледь чутно прошепотіла здавленим голосом мати.
— Пробачити то я пробачила, — встала з-за столу й підійшла до вікна донька. — Забути не можу.
— А от, якби заново покохала… — несміливо мати.
— Кохала вже, — глибоко замислилася Майя, наче щось згадала.
А згадала, як після втрати дитини у шкільній їдальні вперше побачила Богдана. Зраділа, кинулася йому назустріч. Здавалося, тільки він здатен зрозуміти її біль, захистити.
— Моя мама про все дізналася, навіть уявити не можу, звідки, — плачучи, торкнулася його руки. — Сталася біда.
— Я знаю, — холодно відповів. — Це я розповів своїй матері, а вона вже…
Дівчина ледь не зомліла.
— Я-ак? — не могла повірити. — Ч-чому? За що? — крізь сльози белькотіла.
— А який вихід пропонуєш ти? — зупинив на нещасній однокласниці крижаний гнівний погляд. — Одружитися й жити на плечах батьків? Щоб нам у спину хихикали, мовляв: діти народжують дітей?
Майя не реагувала. З широко розплющених незмигних її очей щоками лилися сльози.
— Через тиждень я вчитимусь в іншій школі, — ще десь здалеку почула. Мої батьки сьогодні забирають документи.
Отож крім втрати дитини Майя сповна пізнала й смак зради. Найсправжнісінької, дорослої зради. Її ніжна душа ще не була готова до такого цинізму, жорстокості… Ще не до кінця сформована дитяча психіка отримала таку травму, що навіть доросла людина навряд чи витримала б.
За кілька днів Богдан зник. Закінчив іншу школу, далі поїхав за кордон. Майя вже й не сподівалася колись зустріти його.
Та кілька років тому доля таки звела їх. На стоянці, біля адміністрації. Ділова очільниця обласної медицини якраз прямувала до свого автомобіля. Її шикарна янтарна норкова шубка дорого виблискувала на зимовому сонці. Раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Повернулася — й помітила якогось збідованого чоловіка. Він стояв поряд зі старенькими «жигулями», якось нервово курив. Наче й не волоцюга, а якийсь неакуратний, одяг на ньому вилинялий, поношений. Звернула увагу на взуття: не начищене, потерте, стоптані підошви. Обличчя чоловіка здалось їй дуже знайомим. Підійшла ближче. Він помітив Майю й відвернувся. Це зацікавило її ще більше.
— Ми з вами ніде раніше не бачились? — запитала, коли підійшла майже впритул.
— Думаю, бачились, — докурюючи сигарету, повернувся чоловік. Підняв свої очі й глянув прямо на Власову.
— Богдане? — скривилася Майя. — О, Боже, що з тобою?
— Життя у кожного складається по-своєму, — боляче усміхнувся Харитонов. — Ось ти — у всій красі, а ось я — на самому дні. Бо вже нема для чого жити.
— Жити треба не для чогось або для когось, — повчально мовила. — Треба просто жити, — якось по філософськи відповіла. — Одружений?
— Був, — прохрипів Богдан. — Потім захворіла дитина. Рак. Кілька років боролися з дружиною за її життя. Все продали. Голі й босі практично залишилися. А вона торік померла… Я не витримав, почав налягати на пляшку. Жінка не стерпіла, розлучилася. Отака моя історія. А ти кажеш, треба жити.