— То ти відчув гірку ціну життя своєї дитини? — іронічно запитала Майя. — Коли мою прирікав на смерть — так не переймався.
— Ти про що? — заокруглив очі Харитонов.
— Ні про що, — обдала його гнівним поглядом з ніг до голови Майя. — Парадокс у тому, що в житті кожному відведена окрема доріжка, якою він біжить свій власний марафон. Людина виснажується, напружується, вкладає останні сили, щоб прибігти першою, а виявляється — фініш у кожного свій, хоч біжи, хоч пішки йди…
На тому повернулася, клацнула сигналізацією дорогого автомобіля й поїхала. Ошелешений зустріччю Харитонов ще довго дивився їй у слід…
Нічого не ворухнулося у її душі після цієї зустрічі. Наче й не знала цього чоловіка раніше, не кохала, не страждала. Рани на її серці зажили, шрами зарубцювалися. Минуле більше не болить. Бентежить майбутнє…
Єгор Громов — молодий власник столичного автомобільного журналу «Максимум». Видання користується неабиякою популярністю серед читачів завдяки рубрикам щодо практичних порад стосовно експлуатації найновіших авто, юридичних консультацій в автосвіті, найсвіжіших новинок від виробників сучасних машин.
Єгор особисто побував майже на всіх великих світових машинобудівних заводах. Знає про престижні автомобілі більше, ніж хтось може уявити.
Свій бізнес Громов цінує, розвиває і розширює. Торік, крім журналу, видавництво почало випускати газету «Авторинок», де власники дорогих залізних коней можуть викласти оголошення про їх продаж, а також додатки до свого видання: «Світові автовиставки» і «На драйві».
Ще одною пристрастю Єгора були екстремальні види спорту: стрибки з парашута, водні лижі, альпінізм. Не боявся й експериментувати. На лижних курортах обирав стрімкі, інколи необ’їжджені траси. Власне кажучи, полюбляв адреналін.
Не обділений був і увагою слабої половини. Хоч з громадянською дружиною Олівією Туріною мешкали більше року — разом їх рідко можна побачити. Місця відпочинку й світських вечірок 33-річний Єгор, як правило, відвідував один. Офіційно одружуватися не поспішав. Дуже вже цінував свою свободу.
Та й на таких заходах у нього інші інтереси: якщо відпочинок — екстремальний спорт, якщо світська вечірка — щось корисне для роботи. Хіба що захід благодійний чи зовсім не пов'язаний з улюбленим заняттям, тоді можна й під руку з Олівією з’явитиcя. Нехай порадіє.
Проте на першому місці для Єгора була його родина: мама — Анастасія Марківна, і на десять років старший брат Макар. Батька практично не пам’ятає. Той загинув при виконанні службових обов’язків в Афганістані у 1987 році. Його фото в офіцерській формі — досі на видному місці вдома. Брат продовжив сімейну традицію — теж одягнув офіцерську форму. От тільки служить в органах безпеки. Єгор же про військове училище навіть чути не хотів. Його жилка — бізнес. І він з ним успішно справляється.
— Коли ви вже одружитеся? — переживала сива мати за синів, коли ті нарешті знайшли час і зібралися за родинним столом. Макар у цей нестабільний час якраз служив на сході країни, де тривав збройний конфлікт. Офіційно його називали АТО, але насправді йшла війна. Тому за старшу дитину материнське серце боліло більше.
— Одному сорок три, другому тридцять три роки. Що ви зі мною робите? Смерті моєї чекаєте? — бідкалася ненька.
— Не перебільшуй, мамо, — посміхнувся Єгор. — Я не одинокий, ти знаєш. А Макар уже був одружений…
— Ох, дитинко моя, — погладила старшого сина мати. — Дивлюся на тебе — й бачу твого батька Ігоря. За батьківщину, не роздумуючи, життя віддав. І ти себе не бережеш. Щодня по телевізору чую страшні новини зі сходу. Молюся, щоб Господь…
— Не перебільшуй, матусю, — лагідно посміхнувся Макар і поцілував материнську руку. Хоч з 2015 року він перебував на сході, але завжди знаходив можливість навідатися додому.
— Я все чекаю, коли тебе знову до Києва переведуть, — не вгавала Анастасія Марківна. — Тоді ж казали, що то не надовго. А от…
— Я там, де повинен бути, — різко обірвав Макар.
Не любив зайві розмови про те, що не обговорюється.
— Гаразд, — зітхнула мати. — Піду — солоденького принесу.
— Що у тебе нового? — змінив тему старший син, звернувшись до молодшого брата.
— Буденна рутина, — зітхнув Єгор. — Щойно вийде один номер журналу, як гонимося за темами для іншого. Й так без кінця. Наприкінці місяця лечу в Німеччину. Буде нова виставка автомобілів BMW. Треба зафіксувати, що у них нового. Далі — трохи відпочину, бо геть із сил вибився. До речі, готовий знову організувати гуманітарну допомогу нашим воїнам. Кажи, що потрібно, я з радістю.