Миттєва зустріч
Цього року літо видалось спекотним, а по обіді так і пташки сховались. Та сьогодні день видався на диво погожим, лише шелест листя від жаркого вітру відволікав від вічного самокопання. Дивлячись на дерева я уявляю собі гігантів з чудернацьким бурим тілом, багатьма руками-гілками та листям-одягом. Вони відчайдушно намагаються прикритись від пекучого сонця та невдовзі прийде осінь, дерева знов стануть голими і незахищеними. А зимою впадуть у сплячку і міцно спатимуть до весни, що знову їх пробудить і одягне в нове вбрання. І гіганти знову будуть боротись хоч за крихту затінку.
Друїд, що наглядає за флорою в нашому місті добре справляється. Та воно і недивно, адже всі рослини це його сила. Ентоні розуміє, що якщо хоч на одну сходинку ослабшає, на його місце одразу з’являться претенденти та і не один а цілих надцять. От він і опікується рослинами, а а вони натомість віддають йому частинку своєї сили.
Дивлячись на дітей, що граються на майданчику і на мам, що за ними спостерігають, я вже вкотре за більш ніж дві тисячі років усвідомила свою нікчемність. Час плине, не зупиняється і все те що колись мені здавалось найважливішим і най значущим вже вкрилось тисячолітнім шаром пилу.
Спостерігаючи за життям у парку я не помітила як пройшла вся обідня перерва і вже треба було бігти до магазину. Хоча навряд там на мене вже хтось чекає.
Я працюю і володію книжковим магазином-кафе. В ньому кожен бажаючий може прийти і придбати книжку з полиці, або влаштуватись зручніше на диванчиках і почитати свою книгу чи запропоновану в магазині. Мені дуже часто жертвують книги і саме одну з таких і можна обрати для читання у мене, а також поласувати кавою, чаєм чи іншим гарячим напоєм.
Та в “Le livre” на мене все таки очікували. Служитель ордену Іоанна Хрестителя, що наглядає за мною вже більше двох тисяч років. Кожні пів року приїздить хтось із ордену і перевіряє мене, чи розкрилась я перед кимось, чи не практикую я магію, чи не маю якихось заборонених заклинань. Цього разу це був брат Діонісій.
- Доброго дня Соломіє. Ви підготувались до...
- Соля. Будь-ласка називайте мене Соля. - Перебила я його на пів слові. Ненавиджу своє ім’я, вони дозволили лише трохи його змінити і заборонили використовувати будь-яке інше.
- Ну добре, Соля. То ви підготувались до перевірки? - Що означало, що брат Діонісій проведе зі мною цілий день. Нишпорячи в моїх паперах, що стосуються роботи в соціальних мережах і розпитуватиме людей про мене. Після чого надасть висновок голові ордену, який вирішить потрібно мене переміщати на нове місце чи ні.
- Взагалі-то ні. - Відповіла я. - Я забула, що вже прийшов час, та ви як завжди маєте доступ до всього, що вам знадобиться.
- Звісно. Як справи в вашому закладі? - Поцікавився брат. - Щось клієнтів не багато.
- Це книжковий магазин, а на дворі двадцять третє століття. - Пояснила я. - Тепер все що треба для пошуку інформації чи естетичного задоволення, можна знайти лише клікнувши пальцем по якому не будь гаджеті. Тож так книга, як така помирає.
- Але ж ви надаєте послуги не лише книжкового магазину. - Не заспокоювався Діонісій. - Це ж ще і кав’ярня, якщо я не помиляюсь.
-Так. Та сьогодні будній день і якщо ви пам’ятаєте, то звичайні люди мають працювати в будні дні. - Мене це починає сердити.
- Ну добре, проведіть мене в офіс і дістаньте всі папери, що стосуються закладу. - Перейшов на діловий тон, брат.
І цей контроль триває майже все моє життя. Лише в середньовіччя, мені вдалось його уникнути на декілька століть. Та й тоді не вдалось пожити собі на задоволення. Під час інквізиції мене спалювали на вогнищі тридцять п’ять разів, топили сімнадцять а вішали двадцять один раз. Веселий час був.
Відправивши свого наглядача до робочого кабінету, вирішила піти зварити свіжої кави. Та лише увімкнувши кавомолку повернулась в сторону вхідних дверей на характерний дзенькіт. В магазин увійшов молодий чоловік одягнений як вчитель, в блакитну сорочку, бежеві брюки, і майже рудий піджак. Він високий широкоплечий і підтягнутий, обличчя звичайне, а от очі такого чаруючого кольору, кріпкої кави, такі самі як і волосся. Здалося, що він декілька днів не голився.
- Я можу вам чимось допомогти? - Запитала я у незнайомця. - Ви за книгою чи за кавою?
- Доброго дня. Мені розповідали, що в цьому магазині повнісінько рідкої літератури та нею можна скористатись безкоштовно. - Пояснив чоловік. - До речі мене звуть Джошуа.
Він простягнув мені руку, щоб я потисла. Я так уважно на нього дивилась ніби привида побачила. Знову це ім’я. Та я раптом похопилась, оскільки помітила його розгублений погляд і швидко з посмішкою, потисла все таки ту руку.