- А мене звуть Соля. - Видавила я з себе, намагаючись не видати своє спантеличення. - Так, у мене багато абсолютно різних книжок. Багато хто жертвує книжки навіть не підозрюючи, який скарб віддають. Що саме вас цікавить.
- Я професор історії в університеті і пишу докторську роботу тому мене цікавить історична література, але дуже давнього періоду. Перші роки нашого століття. - О да невже. Тоді я можу розповісти тобі набагато більше ніж всі книжки, які ти зможеш знайти.
Мій магазин у вашому розпорядженні. Будь-ласка будьте як удома.
- Соломіє, зайдіть на хвилинку. - З кабінету вийшов Діонісій. Я ж просила не кликати мене так.
- О! Соломія! Майже як одну історичну особу. - Одразу підмітив професор. - Та не впевнений, що це я гарне порівняння зробив, адже вона досить негативний персонаж. - Зніяковів Джошуа.
То він ще й про мене знає. Ну я цьому брату зараз задам. Більше не посміє мене повним ім’ям кликати. Професор звісно не зрозуміє, що та історична особо і є я, але нагадування про те моє життя болюче. Все таки тоді я і отримала своє прокляття.
Увійшовши до кабінету я одразу накинулась на брата ордену наче хижак кидається на свою здобич .
- Я просила не називати мене так! - Прошипіла я. - А ви виходите в залу і ось так просто...
- Що ось так просто? - Не злякався Діонісій. - Кличу вас, вашим же ім’ям? То засудіть мене.
- Що вам треба? - Огризнулась я. - Всі папери я вам надала.
- Та вже нічого я і сам розібрався. - Посміхаючись відповів брат Діонісій.
Розвернувшись на п’ятках, я пішла назад до магазину. Що він собі думає? Цей тюремщик.
Вийшовши в зал, вже ніякого професора не було. Дивно, а говорив, що хоче якийсь дослід робити і я пішла працювати собі далі.