Професор Нарбонов одяг фетровий віденський бриль і поважною ходою подався з залі.
Коли він вийшов на вулицю, до нього впнувся суєтливий суб'єкт у замурзаній сорочці: «вельмишановний пане й добродію, допоможіть бувшому учителеві гімназії... жінка... діти... хоч копійок двадцять, добродію, повік за вас молитиму бога, сам я учитель!»
Професор Нарбонов велично одмахнувся од шахрая й намірився переходити вулицю. Але раптом йому спала на думку блискуча гумористична ідея. Він широко всміхнувся і став:
– Бувший учитель, пане, – ще раз спробував шахрай.
– Гей, ви, – сказав професор Нарбонов, – ви, здається, можете трохи балакати по-українському.
За півгодини перед здивованим оком голодного шахрая розгорнулась велична картина. Він був у прекрасно омебльованім кабінеті професора Нарбонова. Удовж стін стояла колосальна шафа, вся повна найкращих високо-наукових праць з галузі українознавства. Словник Терпила, словник Дубровського, Ізюмов, у жовтій обкладинці, Ізюмов у синіх палятурках, Ізюмов. у шкіряній оправі, Сабалдир, уваги, знову Сабалдир* – товпилися на лакованих полицях шафи. Над шафою висіли портрети письменників.
Зачарований, ошарашений чоловічок стояв і мовчав. В тиші розлігся метальовий голос професора Нарбонова.
– Тепер, – сказав професор Нарбонов, простягаючи руку, – тепер я скажу вам, що ви думаєте. Мовчіть! Ні слова! Я скажу вам, що ви думаєте.
Професор зробив драматичну павзу.
– Ви думаєте, що я, професор Нарбонов, сягнув цієї розкоші й цієї величі довгими роками невпинної роботи? Ви думаєте, що я скінчив гімназію, вступив до університету, залишався при нім стипендіятом, у голоді і холоді писав роботи, топив пічку своїми віршами і вчився, вперто вчився фонетики, морфології, діалектології української мови? Ви думаєте, що я друкував свої лінґвістичні роботи в наших і закордонних часописах? Ви думаєте, що я, кінець-кінцем, виготував магістрантські іспити і одного прекрасного дня... А на самім ділі було ось що.
Професор Нарбонов обачно глянув навколо, втягнув чоловічка в кімнату і причинив двері.
В дверях клацнув американський замок, Почалася секретна розмова.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Через два місяці товстий високий чоловік, у віденськім фетровім брилі й прекраснім синім костюмі, до тютьки схожий на професора Нарбонова, підійшов до дверей яскраво освітленої залі.
– Хто там читає, – запитав професор у поважного бухгальтера, що, стоючи коло дверей, уперто намагався встромити свою голову в залю. Бухгальтер на хвилину покинув свої зусилля і сказав у гострому тоні:
– Не заважайте слухати. Читає знаменитий професор Мосипів, член методологічної комісії. Ви задоволені?
Професор Нарбонов не відповів нічого. Натомість він втягнув шию і до нього долетіли слова:
– … Що ж до теорії професора Нарбонова, ніби милозвучність в українській мові походить з часів татарського полону, то в своїй статті, видрукованій в усіх англійських журналах, я цю теорію цілком спростував. – З марксівської точки погляду (неприступної для старих учених, а в тім числі й для професора Нарбонова) милозвучність в українській мові можна віднести тільки на карб впливу печенізького та половецького індустріяльного пролетаріату»
Нарбонов піднявся навшпиньках і зазирнув на катедру. За катедрою поруч зі шклянкою води й новеньким фетровим брилем у новесенькому сірому костюмцеві, у колосальних рогових окулярах... був незнайомець, що два місяці тому прохав у Нарбонова допомоги,
МИСЛИВСЬКІ ПРИГОДИ ІВАНА ІВАНОВИЧА
Історія не знає нічого про те, як Іван Іванович вирішив служити Діяні, богині ловецтва. Нам невідомий і день той, коли Іван Іванович виправив собі мисливського квитка, купив рушницю і заявив, що хоче стріляти тигрів. Ми знаємо тільки, що одного прекрасного дня він подав до Сохвицької окрради союзу мисливців та рибалок проєкти, як виловити в Африці всіх левів, як бити зимою зайців і як спіймати на вудку тих трьох китів, що на них стоїть земля.