Він зовсім не лякав її. Ізабель не була схожою на В’янн, яку легко охоплював страх і тривога. Однак Ізабель не була дурною. Якщо вона збиралася подорожувати з цим чоловіком, то мусила з’ясувати деякі речі.
— Отже, — сказала вона. — В’язниця.
Він подивився на неї, піднявши чорну брову, ніби хотів спитати: «Уже боїшся?»
— Такі дівчата, як ти, нічого про це не знають. Я міг би сказати, що це наче бути Жаном Вальжаном,[1] і ти подумала б, що це романтично.
Таке вона чула постійно. Усе знову зводилося до її зовнішності. Звісно ж, гарненька білявка може бути лише вузьколобою та недалекою.
— Ви крали їжу, щоб прогодувати родину?
Він якось криво всміхнувся. Один кутик його рота здіймався вище за другий.
— Ні.
— Ви небезпечний?
— Це як подивитися. Як ти ставишся до комуністів?
— Отже, ви політичний в’язень.
— Щось таке. Однак, як я вже сказав, така гарненька дівчина, як ти, не може нічого знати про виживання.
— Вас здивує, скільки я знаю, Ґаетане. В’язниці бувають різні.
— Невже, красуне? І що ти в цьому тямиш?
— То що ви накоїли?
— Я взяв те, що мені не належить. Така відповідь тебе влаштує?
Крадій.
— І вас упіймали.
— Це очевидно.
— Це не все, що я хотіла почути, Ґаетане.
— Ґает, — сказав він тихо, підходячи до неї.
— Я ще не вирішила, чи ми друзі.
Він торкнувся її волосся, накручуючи пасма на свій брудний палець.
— Ми друзі. Не сумнівайся. А тепер ходімо.
Коли він простягнув їй руку, вона спершу завагалася, але все ж стиснула її. Вони вийшли з лісу на дорогу і знову злилися з натовпом, який поглинув їх, ніби взявши в кулак. Однією рукою Ізабель ухопилася за Ґаетана, а іншою — тримала свою валізу.
Вони йшли кілометр за кілометром.
Навколо ламалися автомобілі. Коні зупинялися й відмовлялись іти далі. Ізабель почувалася виснаженою через спеку, пил та спрагу. Поруч із нею шкутильгала жінка. Вона плакала чорними від бруду сльозами. Потім на її місці опинилася старша пані в шубі. Вона дуже пітніла, бо, мабуть, одягла на себе всі прикраси, які мала.
Сонце пекло дедалі сильніше. Діти плакали, схлипували жінки. Їдкий сморід поту наповнював повітря, але Ізабель так до цього звикла, що практично не помічала запаху людей.
Була майже третя година, найбільш спекотна частина дня, коли їх проминув підрозділ французьких солдатів, які тягли по землі свої гвинтівки. Солдати рухались неорганізовано, в довільному порядку. Поруч прогуркотів танк, розчавлюючи покинуті на дорозі речі. На ньому, низько схиливши голови, сиділо кілька блідих бійців.
Ізабель відпустила Ґаетанову руку й почала проштовхуватися крізь натовп до солдатів.
— Ви не туди йдете! — закричала вона і здивувалась від того, наскільки хрипким був її голос.
Ґаетан накинувся на вояка, штовхнувши його так сильно, що той налетів на танк.
— Хто б’ється за Францію?
Отетерілий солдат похитав головою:
— Ніхто, — щось блиснуло, й Ізабель побачила ніж, який Ґаетан приставив до чоловікового горла. — Ну ж бо, зроби це. Убий мене.
Ізабель відтягла Ґаетана. У його очах вона побачила невимовну лють, яка налякала її. Він міг це зробити. Він міг перерізати горлянку цьому чолов’язі. Раптом їй спало на думку: «Вони відчинили в’язницю». Може, він був небезпечнішим за крадія?
— Ґаете? — сказала вона.
Її голос привів його до тями. Він струснув головою й опустив ножа.
— Хто б’ється за нас? — спитав він із гіркотою в голосі й закашлявся від порохняви.
— Ми битимемося, — відповіла вона. — Скоро.
Позаду сигналив автомобіль. Ізабель не звертала уваги. Від машин уже не було жодної користі. Ті з них, які ще були на ходу, ледве рухались, наче сміття в брудній річці.
— Ходімо, — вона відтягла його від деморалізованих військових.
Вони йшли далі, досі тримаючись за руки, однак згодом Ізабель почала помічати, що поведінка Ґаетана змінилася. Він мало говорив і перестав усміхатися.
У кожному місті натовп ставав дедалі меншим. Люди залишалися в Артене, Сарані й Орлеані. Їхні очі розпачливо спалахували, коли вони лізли в торби та кишені, шукаючи гаманець із надією, що буде де витратити гроші.
Однак Ізабель і Ґаетан рухалися далі. Вони йшли цілий день, а коли настала темрява, знесилені, заснули. Прокинувшись, вони знову вирушили в дорогу. На третій день Ізабель ледве могла поворухнутися від виснаження. Майже між усіма пальцями на її ногах були червоні пухирі, з яких текла рідина. Кожен крок завдавав болю. Через зневоднення нестерпно боліла голова, а порожній шлунок нив від голоду. Пил постійно потрапляв у горло та очі, змушуючи її кашляти.
Дівчина зупинилася біля свіжої могили на узбіччі, позначеної неохайно збитими у формі хреста палицями. Вона на щось наступила: це був мертвий кіт. Ізабель похитнулась уперед і мало не впала навколішки, але Ґаетан утримав її.
Вона вчепилася в його руку і встояла.
Скільки часу минуло до того, як вона щось почула?
Година? День?
Бджоли. Вони дзижчали над головою, а вона відмахувалась від них. Вона облизала сухі губи, і їй пригадалися чудові дні в садку, коли навколо теж літали бджоли.
Ні.
Не бджоли.
Вона знала цей звук.
Насупившись, вона зупинилася. Її думки плуталися. Що вона намагалася згадати?
Дзижчання ставало голоснішим, наповнювало повітря, а потім з'явилося шість чи сім літаків. Вони нагадували маленькі розп’яття на тлі блакитного безхмарного неба.
Ізабель затулила очі від сонця долонею, спостерігаючи, як літаки наближаються та знижуються…
Хтось закричав: «Це німці!»
У далині кам’яний міст вибухнув стовпом полум’я і диму.
Літаки і далі знижувались над натовпом.
Ґаетан кинув Ізабель на землю і накрив її тіло своїм. Увесь світ перетворився на суцільний звук: гуркіт двигунів літаків, кулеметні черги, її серцебиття, галас людей. Кулі рівними смугами розривали землю, люди кричали. Ізабель побачила, як жінка злетіла в повітря, наче ганчір'яна лялька, а потім впала на землю.
Дерева розліталися на друзки. Спалахувало полум’я, і все було оповите димом.
А потім… тиша.
Ґаетан перекотився на бік.
— З тобою все гаразд? — спитав він.
Вона відкинула волосся з очей і сіла.
Скрізь були покалічені тіла, вогонь та клуби чорного диму. Люди кричали, плакали, вмирали.
— Допоможіть мені, — простогнав літній чоловік.
Ізабель підповзла до нього й раптом відчула, що земля волога від його крові. З-під розірваної сорочки було видно рану на животі. Нутрощі мало не вивалювалися назовні.
— Може, тут є лікар, — це все, що вона змогла сказати. А тоді знову почула його. Дзижчання.
— Вони повертаються.
Ґаетан допоміг їй звестися на ноги. Дівчина мало не послизнулася на просякнутій кров’ю траві. Неподалік упала бомба, і пролунав вибух. Ізабель побачила, як біля мертвої жінки плакав малюк у брудному підгузку.
Вона зупинилася біля дитини. Ґаетан потягнув її вбік.
— Я мушу допомогти.
— Твоя смерть не допоможе малому, — заревів він, боляче смикнувши її до себе. Ізабель була розгубленою. Вони оминали пошматовані машини та тіла. Більшість людей неможливо було врятувати. З-під розірваного одягу лилася кров і стирчали кістки.
На околиці міста Ґаетан затягнув Ізабель у маленьку кам’яну церкву. Тут були й інші. Вони ховалися в закутках та серед лав, притискаючись до своїх близьких.
Літаки гуркотіли над головою під акомпанемент кулеметних черг. Вітраж розлетівся на друзки, які кольоровими скельцями посипалися на землю. Дерев’яні балки ламалися, падало каміння. Кулі літали скрізь, прибиваючи руки та ноги до підлоги. Вівтар вибухнув.