Коли натовп дістався мерії, бурмотіння припинилося. Зблизька все видавалося ще гіршим. Люди сліпо йшли в будівлю, де біля дверей стояла охорона, а вікна були зачинені.
— Нам не варто заходити, — сказала Ізабель.
Рейчел, яка стояла між сестрами, цокнула язиком. Вона зручніше взяла малюка та почала гладити йому спинку.
— Нам наказали зібратися тут.
— Це ще одна причина сховатися, — відповіла Ізабель.
— Ми із Софі заходимо, — сказала В’янн, хоч, варто було визнати, у неї теж було погане передчуття.
— Не подобається мені все це, — пробурмотіла Ізабель.
Наче гігантська стонога, натовп рушив до величезної зали. Колись із її стін звисали гобелени — пережиток часів, коли Долина Луари була місцем для королівського полювання. Однак тепер усе це зникло. Натомість скрізь була свастика та пропагандистські плакати із закликом: «Вірте в Рейх!» І, звісно ж, великий портрет Гітлера.
Під картиною стояв чоловік у чорному кітелі, прикрашеному медалями й залізними хрестами, штанях до колін та до блиску начищених черевиках. На правій руці в нього була червона пов'язка зі свастикою.
Коли зала заповнилася, солдати зі скрипом зачинили дубові двері. Офіцер став до них обличчям, скинув праву руку догори і сказав:
— Хайль Гітлер.
Натовп почав перешіптуватися. Що вони мали робити?
— Хайль Гітлер, — неохоче відповів дехто. У кімнаті відчувався запах поту, рідини для чищення шкіряних виробів та цигаркового диму.
— Я штурмбанфюрер гестапо Вельдт, — французькою із сильним акцентом сказав чоловік у чорній формі. — Я тут, аби стежити за дотриманням умов перемир’я від імені батьківщини та фюрера. Ті з вас, хто дотримуватиметься правил, не матиме особливих труднощів.
Він прокашлявся.
— Правила в нас такі: усі радіоприймачі, зброю та амуніцію потрібно негайно здати до мерії. Усі службові авто буде конфісковано. Усі вікна обладнають спеціальними завісами, якими потрібно користуватися. Комендантська година починається о дев’ятій вечора. Після заходу сонця заборонено вмикати світло. Ми контролюватимемо всі запаси їжі — вирощені чи завезені.
Вельдт зробив паузу та поглянув на людей, які стояли перед ним.
— Бачите, усе не так і погано. Ми гармонійно співіснуватимемо, чи не так? Однак варто пам’ятати, що за будь-який акт саботажу, шпигування чи опір вас буде жорстко покарано. Вирок за таку поведінку — страта.
Діставши з кишені пачку цигарок, він витяг із неї одну. Запалюючи її, німець так пильно вдивлявся в людей, наче хотів запам’ятати кожне обличчя.
— Також ми заявляємо, що хоч багато хто з ваших боягузливих солдатів і повертається, чоловіки, узяті нами в полон, залишаться в Німеччині.
В’янн відчула, як аудиторією прокотилася хвиля збентеження. Вона поглянула на Рейчел: обличчя подруги вкрилося плямами, що було тривожним знаком.
— Марк й Антуан повернуться додому, — рішучо заявила Рейчел.
Штурмбанфюрер вів далі:
— Тепер ви можете йти, адже я впевнений, ми зрозуміли один одного. Офіцери залишаться тут до восьмої сорок п’ять. Вони прийматимуть вашу контрабанду. Не запізнюйтесь. І… — він доброзичливо всміхнувся. Не ризикуйте життям заради радіоприймача. Що б ви не сховали, ми знайдемо це. А якщо знайдемо… смерть. — Він сказав це так недбало і з такою щирою усмішкою, що зміст його слів не одразу можна було збагнути.
Натовп якусь мить вагався, не знаючи, чи безпечно вже йти. Ніхто не хотів робити перший крок. Аж раптом усі рушили назовні крізь відчинені двері.
— Виродки, — сказала Ізабель, коли вони вийшли на алею.
— А я була певна, що вони дозволять нам лишити зброю, — мовила Рейчел. Вона запалила цигарку і глибоко вдихнула дим.
— Запевняю, я залишу нашу рушницю, — голосно сказала Ізабель. — І наш приймач.
— Тихіше, — шикнула В’янн.
— Генерал де Голль вважає…
— Я не хочу слухати цю маячню. Ми мусимо сидіти тихо, поки чоловіки не повернуться додому, — відрубала В’янн.
— Боже мій, — огризнулася Ізабель, — невже ти думаєш, що твій чоловік щось змінить?
— Ні, — відповіла В’янн. — Я думаю, що ти зміниш. Ти і твій генерал де Голль, про якого ніхто раніше не чув. А тепер ходімо. Поки ти виношуєш план порятунку Франції, я маю подбати про мій город. Ходімо, Рейчел. Ми, дурепи, лишатимемось осторонь.
В’янн міцно стисла руку Софі і швидко пішла вперед. Вона навіть не озирнулася, аби поглянути, чи Ізабель іде за ними. Вона знала, що її сестра позаду, шкутильгає на своїх понівечених ногах. Зазвичай у такій ситуації В’янн чемно пішла б поряд, але зараз вона була надто розгнівана.
— Може, твоя сестра і не помиляється, — сказала Рейчел, коли вони проходили біля церкви на околиці міста.
— Рейчел, якщо ти станеш на її бік, я тебе приб’ю.
— Як би це сказати… Можливо, твоя сестра в дечому має рацію.
В’янн зітхнула:
— Не кажи їй цього. Вона й так нестерпна.
— Їй доведеться навчитися правильно поводитися.
— Сама її вчи. Вона вже довела, що не може виправитись чи прислухатись до голосу розуму. Вона жила у двох приватних пансіонатах, але так і не навчилася тримати язик за зубами чи вести пристойну розмову. Два дні тому, замість того, щоб піти в місто по м’ясо, вона сховала всі цінні речі і зробила для нас схованку. Про всяк випадок.
— Я, мабуть, теж сховаю своє добро. Хоч у мене і не надто його багато.
В’янн стисла губи. Не було сенсу більше про це говорити.
Скоро Антуан буде вдома і приборкає Ізабель.
Біля хвіртки Le Jardin В’янн попрощалася з Рейчел та її дітьми.
— Мамо, чому ми мусимо віддавати їм наше радіо? — спитала Софі. — Воно ж татове.
— Ми не віддамо його, — втрутилась Ізабель, наздогнавши їх. — Ми його сховаємо.
— Ми його не ховатимемо, — заявила В’янн. — Ми виконуватимемо те, що нам кажуть, і поводитимемося тихо, доки Антуан не повернеться додому. Він знатиме, що робити.
— Вітаю в середньовіччі, Софі, — сказала Ізабель.
В’янн різко відчинила хвіртку, забувши, що біженці її зламали. Вона знову захиталась на одній завісі. В’янн знадобилася вся її мужність, аби вдати, наче нічого не сталося. Жінка попрямувала в будинок; відчинивши двері, вона одразу ввімкнула на кухні світло.
— Софі, — сказала В’янн, знімаючи капелюх. — Накрий, будь ласка, на стіл.
В’янн проігнорувала бурмотіння дочки — воно було передбачуване. Лише за кілька днів Ізабель навчила свою небогу непокори.
В’янн запалила плиту й почала куховарити. Коли картопляне пюре та суп були майже готові, вона почала прибирати. Звісно ж, Ізабель їй не допомагала. Зітхнувши, вона наповнила раковину водою, щоб помити посуд. Жінка була така заклопотана, що не одразу почула, як хтось стукає в парадні двері. Пригладивши волосся, вона вийшла у вітальню. Ізабель, яка сиділа з книгою на дивані, одразу підвелася. Вона читала, поки В’янн готувала і прибирала. Чого і слід було очікувати.
— Ти на когось чекаєш? — спитала Ізабель.
В’янн похитала головою.
— Може, не відчинятимемо? — запропонувала Ізабель. — Вдамо, ніби нас немає вдома.
— Це, мабуть, Рейчел.
У двері знову постукали.
Дверна ручка повільно повернулась, і двері відчинилися.
Звісно, це має бути Рейчел. Хто ж іще?
У будинок зайшов німецький солдат.
— О, перепрошую, — сказав він жахливою французькою. Чоловік зняв свій військовий кашкет, затис його під пахвою й усміхнувся. Він був привабливим — високим і широкоплечим, з тонкими губами, блідою шкірою та світло-сірими очима. В’янн припустила, що він був приблизно її віку. Його уніформа була ретельно відпрасована і здавалася зовсім новою. Піднятий комір прикрашав залізний хрест. З його шиї на ремінці звисав бінокль, а широкий шкіряний пасок підперізував його стан. Позаду нього, за гілками орхідей, вона побачила залишений на узбіччі мотоцикл, до якого була прилаштована коляска, де лежали кулемети.