— Мадемуазель, — звернувся він до В’янн, трохи нахиливши голову та стукнувши черевиками.
— Мадам, — виправила вона, намагаючись говорити зухвало, хоч навіть їй самій її голос здавався наляканим. — Мадам Моріак.
— Я капітан Вольфґанґ Бек, — він простягнув їй аркуш паперу і знову клацнув підборами. — Я не дуже добре говорю французькою. Пробачте за це, — коли він усміхнувся, на його щоках з’явилися глибокі ямки.
Вона взяла аркуш і насупилася:
— Я не знаю німецької.
— Чого вам треба? — вимогливо спитала Ізабель, підійшовши до В'янн.
— Ваш дім дуже гарний. До того ж він поряд з аеродромом. Я помітив це, коли приїхав. Скільки у вас спалень?
— А що? — сказала Ізабель тієї ж миті, коли В’янн відповіла: «Три».
— Я зупинюся тут, — сказав капітан своєю ламаною мовою.
— Зупинитеся? — сторопіла В’янн. — Тобто… залишитеся тут?
— Так, мадам.
— Залишитеся? Ви? Чоловік? Нацист? Ні, ні, — Ізабель захитала головою. — Ні.
Усмішка не зникла з обличчя капітана.
— Ви були в місті, — сказав він, дивлячись на Ізабель. — Я помітив вас, коли ми приїхали.
— Ви помітили мене?
Він усміхнувся:
— Думаю, кожен чоловік мого взводу з плоті та крові помітив вас.
— Цікаво, що ви заговорили про кров, — відповіла Ізабель.
В'янн штрикнула сестру ліктем.
— Вибачте, капітане. Моя молодша сестра буває дуже впертою. Однак я одружена, мій чоловік зараз на фронті, а я живу тут із сестрою і донькою, тож було б дуже недоречно, якби ви залишилися тут.
— Тобто ви радше залишите будинок мені. Мабуть, для вас це дуже важко.
— Залишимо? — не второпала В’янн.
— Гадаю, ти не зрозуміла капітана, — озвалась Ізабель, не зводячи пильного погляду з чоловіка. — Він заселяється у твій дім, а цей шматок паперу — наказ, відповідно до якого він може це зробити. І відповідно до умов перемир’я Петена, звісно ж. Ми або дамо йому кімнату, або маємо вимітатися з будинку, який належав нашій родині поколіннями.
Солдат знітився.
— Боюся, що наразі така ситуація. Багато інших селян зіткнулися з подібною дилемою.
— Якщо ми залишимо дім, то чи отримаємо його потім назад? — спитала Ізабель.
— Не думаю, мадам.
В’янн наважилася зробити крок йому назустріч. Може, їй вдасться з ним домовитись.
— Думаю, мій чоловік скоро повернеться додому. Може, ви почекаєте?
— На жаль, я не генерал. Я просто капітан Вермахту. Я виконую накази, мадам, а не віддаю їх. І мені наказано розташуватися тут. Однак, запевняю вас, я джентльмен.
— Ми йдемо, — сказала Ізабель.
— Ідемо? — В’янн не могла повірити, що сестра таке каже. — Це мій дім.
Повернувшись до капітана, вона мовила:
— Я можу сподіватися, що ви поводитиметесь як джентльмен?
— Звичайно.
В’янн поглянула на Ізабель, яка повільно хитала головою.
Жінка знала, що не має особливого вибору. Вона мусила дбати про Софі, доки Антуан не повернеться, а тоді він владнає всі ці негаразди. Звісно, він скоро повернеться, адже перемир’я вже підписане.
— Унизу є маленька спальня. Вам буде там зручно.
Капітан кивнув:
— Дякую, мадам. Я принесу свої речі.
Щойно за капітаном зачинилися двері, Ізабель накинулася на В’янн:
— Ти здуріла? Ми не можемо жити під одним дахом із нацистом.
— Він сказав, що він із Вермахту. Це те саме?
— Мене не цікавить їхня ієрархія. Ти не бачила що вони хочуть з нами зробити, В’янн. А я бачила. Ми підемо звідси. Ходімо до сусідів, до Рейчел. Ми можемо жити з нею.
— Будинок Рейчел замалий для нас, і я не залишу свій дім німцям.
На це в Ізабель відповіді не було.
В'янн відчула, як від хвилювання в неї до горла підкотився клубок.
— Іди, якщо мусиш, а я дочекаюсь Антуана. Ми здалися, тож він скоро повернеться.
— В’янн, будь ласка…
Парадні двері гучно заскрипіли. Знову почувся стукіт.
В’янн попленталась до дверей і відчинила їх тремтливою рукою.
Капітан Бек стояв на порозі. В одній руці він тримав кашкет, а в іншій — маленьку шкіряну валізу.
— Вітаю знову, мадам, — сказав він, ніби був відсутнім досить довго.
В’янн почухала шию, знітившись під пильним поглядом чоловіка. Вона швидко пішла назад, запрошуючи його за собою:
— Сюди, капітане.
Повернувши голову, вона затримала погляд на вітальні, яку оздоблювали три покоління жінок їхньої родини. Золотаві стіни кольору свіжої випічки, кам’яна підлога, укрита обюссонськими килимами, важкі дерев’яні меблі, оббиті мохером та гобеленовою тканиною, порцелянові лампи, золотаво-червоні фіранки, антикваріат і різні скарби, що лишилися з часів, коли Розіньйолі були заможними торговцями. Донедавна на стінах висів живопис. Тепер лишилися тільки найпростіші картини: цінні Ізабель сховала.
Проминувши все це, В’янн рушила до маленької гостьової кімнати, розташованої під сходами. Перед зачиненими дверима, ліворуч від ванної, обладнаної на початку двадцятих років, жінка зупинилася. Вона відчувала дихання чоловіка позаду себе.
В’янн відчинила вузеньку кімнату з великим вікном, закритим синьо-сірими шторами, що діставали дерев’яної підлоги. На пофарбованому комоді стояв синій глечик і миска. Дубовий гардероб із дзеркальними дверима був розташований у кутку спальні. Біля подвійного ліжка стояла тумбочка, а на ній — антикварний годинник із позолоченої бронзи. Речі Ізабель були розкидані скрізь, ніби вона збиралася в тривалу відпустку. Швидко їх зібравши та сховавши валізу, В’янн повернулася до капітана.
Його багаж гучно впав на підлогу. Вона поглянула на нього і з елементарної ввічливості злегка всміхнулась.
— Не варто хвилюватися, мадам, — сказав він м’яко. — Нам наказали поводитися як джентльмени. Моя мати вимагала б того самого, і, правду кажучи, я боюся її більше за свого генерала.
Ці слова ошелешили В'янн. Вона не мала жодного уявлення, що відповісти цьому незнайомцеві, котрий був одягненим, як ворог, а схожим на юнака, якого вона могла б зустріти в церкві. А що як вона скаже щось не те?
Він залишався на пристойній відстані від неї.
— Я перепрошую за незручності, мадам.
— Мій чоловік скоро повернеться додому.
— Ми всі сподіваємося невдовзі повернутися додому.
Ще одне незрозуміле зауваження. В’янн ввічливо кивнула й залишила його наодинці, зачинивши за собою двері.
— Скажи мені, що він не залишиться, — підбігла до неї Ізабель.
— Він каже, що залишиться, — відповіла В’янн, утомлено відкинувши волосся з очей. Лише зараз вона усвідомила, що тремтить. — Я знаю, як ти ставишся до нацистів. Але нехай він цього не знає. Я не дозволю тобі наражати Софі на небезпеку через твоє дитяче бунтарство.
— Дитяче бунтарство! Та ти…
Двері гостьової кімнати відчинилися, й Ізабель замовкла.
Капітан Бек, широко всміхаючись, упевнено крокував до них. Раптом він побачив у кімнаті радіо та зупинився.
— Не хвилюйтеся, пані. Я з радістю віднесу ваш приймач комендантові.
— Невже? — ніяк не вгамовувалась Ізабель. — По-вашому, це вияв доброти?
В’янн відчула, як у грудях щось стислося. Усередині Ізабель починалася буря. Щоки її сестри зблідли, губи перетворилися на тоненьку лінію, а очі звузилися. Вона дивилася на німця так, ніби могла вбити його самим лише поглядом.
— Звичайно.
Він усміхнувся, трохи збентежившись. У паузі він трохи заспокоївся і раптом зауважив:
— У вас прекрасне волосся, мадемуазель.
Коли Ізабель насупилася, він спитав:
— Це пристойний комплімент, чи не так?
— Ви так думаєте? — відповіла Ізабель.
Бек усміхнувся.
Ізабель пішла на кухню, а тоді повернулася з ножицями.
Його усмішка зникла.
— Ви не так мене зрозуміли.
В’янн спробувала зупинити дівчину:
— Ізабель, не треба.
Але Ізабель зібрала своє густе біляве волосся в кулак. Зловісно дивлячись на привабливе обличчя капітана Бека, вона відрізала свій довгий хвіст і простягнула йому.