Він обійняв її і притис до себе:
— Я кохаю тебе, Ві.
— Я теж тебе кохаю.
Це був найбільш беззаперечний факт у її світі. У цьому чоловікові вона любила все: його усмішку, те, як він буркотів уві сні, сміявся після чхання та співав оперу в душі.
Вона закохалася в нього п’ятнадцять років тому на шкільному подвір’ї, ще до того, як дізналася, що таке кохання. З ним вона вперше поцілувалася, він був її першим коханням і першим коханцем. До його появи вона була худою та незграбною дівчиною, яка починала заїкатися, коли була налякана, що відбувалося досить часто.
Дівчина без матері.
— Тепер ти доросла, — сказав батько В'янн, коли вони вперше підійшли до цього будинку. Їй було чотирнадцять, очі набрякли від сліз, а горе краяло душу. Раптом цей дім перетворився з літнього родинного гніздечка на в’язницю. Ще й двох тижнів не минуло від дня смерті матері, а батько вже перестав бути батьком. З моменту їхнього приїзду сюди він не тримав її за руку, не обіймав за плечі і навіть не пропонував хустинки, щоб витерти сльози.
— А… але я лише дівчинка, — мовила вона.
— Уже ні.
Вона дивилась на свою молодшу сестру Ізабель, яка в чотири роки досі смоктала великий палець і не знала, що відбувається. Ізабель постійно запитувала, коли ж мама повернеться додому.
Раптом двері відчинилися. На порозі стояла висока худорлява жінка з носом, схожим на водопровідний кран. Її маленькі темні очі нагадували родзинки.
— Ці дівчата? — спитала жінка.
Батько кивнув.
— Вони вас більше не потурбують.
Усе сталося дуже швидко. В’янн не встигла нічого зрозуміти. Батько позбувся своїх доньок, мов старої білизни, та залишив їх незнайомці. У дівчат була така велика різниця у віці, що здавалося, ніби вони з різних родин. В’янн хотіла втішити Ізабель, але їй самій так боліло, що вона не могла думати про когось іншого, особливо про вперту, нетерпеливу та крикливу Ізабель. В’янн досі пам’ятала ті перші дні: як Ізабель верещала, а мадам лупцювала її. В’янн постійно вмовляла Ізабель:
— Ізабель, люба, перестань репетувати. Роби, що вона каже.
Але навіть у чотири роки Ізабель була неконтрольованою. Усе це зламало В’янн: туга за матір’ю, біль від усвідомлення того, що батько їх покинув, різка зміна оточення, надокучлива Ізабель та самотність.
Саме Антуан урятував В’янн. Першого літа після смерті мами вони стали нерозлучні. У ньому В’янн знайшла порятунок. У шістнадцять вона завагітніла, у сімнадцять вийшла заміж і стала господинею в Le Jardin. Два місяці потому в неї стався викидень, і на якийсь час вона знову втратила себе. Вона сповилася у своє горе, наче в кокон, і не могла дбати про когось чи щось — тим паче про плаксиву чотирирічну сестру.
Але це було давно. У такий чудовий день їй не хотілося поринати в ці спогади.
Вона стояла, притулившись до чоловіка, коли донька підбігла до них і заявила:
— Я готова, ходімо.
— Що ж, принцеса готова, тож потрібно йти, — сказав Антуан жартома.
В’янн усміхалася, коли повернулась до будинку по капелюх, що висів біля дверей. Вона була рудуватою білявкою з ніжною шкірою і неймовірно блакитними очима та завжди уникала сонця. Поки вона надягнула великий солом'яний капелюх і взяла мереживні рукавички та кошик для пікніка, Софі й Антуан уже вийшли з двору.
В’янн наздогнала їх на ґрунтовій дорозі біля будинку, на якій заледве міг вміститися автомобіль. Обабіч простягалися гектари скошених лугів. Подекуди зелень була всіяна червоними квітами маку та блакитними волошками. У цій частині Долини Луари на полях вирощували більше сіна, ніж винограду. Хоча звідси до Парижа було всього дві години потягом, здавалося, ніби це зовсім інший світ. Навіть улітку тут було мало туристів.
Інколи повз проїздили авто, велосипедисти та запряжені волами вози, але здебільшого вони йшли на дорозі самі. Родина мешкала майже за два кілометри від Карріву, містечка з населенням менше від тисячі жителів, відомого переважно як зупинка паломників, які вшановують Жанну Д’Арк. У місті не було промисловості, тож робочих місць бракувало. Знайти роботу можна було хіба що на аеродромі, який був гордістю Карріву. Він був єдиний у своєму роді на багато кілометрів.
Вузенькі вулиці, вистелені бруківкою, звивалися між будівлями з вапна, які незграбно тулилися одна до одної. Вапно відвалювалося від стін, а плющ намагався приховати занепад, який відчувався навколо. Селище будували абияк упродовж століть. Вулиці були звивисті, сходи криві, а алеї закінчувались глухими кутами. Кольори дещо оживили кам’яні будівлі: червоні навіси були прилаштовані до чорного металу, а залізні балкони прикрашали герані в керамічних вазонах. Скрізь було щось, що вабило око: вітрина з різнокольоровими макаронами, вербові кошики із сиром, шинкою та ковбасою, ящики з яскравими помідорами, баклажанами й огірками. Цього сонячного дня в кав'ярні було повно людей. Чоловіки сиділи за столиками, пили каву, курили коричневі саморобні цигарки і голосно сперечалися.
Типовий день у Карріву. Мсьє Ла Чоа підмітав вулицю біля свого закладу, мадам Клоне мила шибки своєї крамниці капелюхів, а кілька підлітків тинялися містом, копаючи ногами сміття та роздаючи направо й наліво цигарки.
На виході з міста вони повернули до річки. Уздовж берега тягнулась рівна, вкрита травою галявина. В’янн поставила кошик та розстелила скатертину в тіні каштана. З кошика вона дістала хрусткий багет, шматок дорогого сиру з подвійних вершків, два яблука, кілька скибок тонко нарізаної байонської шинки та пляшку шампанського Bollinger 1936 року. Вона налила чоловікові келих і сіла поруч із ним. Софі побігла до річки.
День промайнув у тумані теплого задоволення. Вони розмовляли, сміялися та їли. Надвечір, коли Софі награлась зі своєю вудкою, Антуан, майструючи для доньки вінок із ромашок, раптом промовив:
— Скоро Гітлер втягне всіх нас у війну.
Війна.
Усі говорили лише про це. В'янн не хотіла про неї чути. Тим паче не такого чудового літнього дня.
Вона затулила долонею очі від сонця й зупинила свій погляд на донечці. За рікою простягалась охайно зорана Долина Луари. Там не було парканів та огорож, лише кілометри зелених полів, дерев і поодинокі кам’яні будинки чи сараї. Крихітні білі квіточки кружляли в повітрі, мов шматочки бавовни.
Вона звелася на ноги й плеснула в долоні:
— Ходімо, Софі. Час додому.
— Не можна ігнорувати це, В’янн.
— Мені треба шукати собі проблеми? Навіщо? Ти захистиш нас.
Усміхаючись (можливо, аж надто), вона спакувала залишки їжі та повела родину назад до ґрунтової дороги.
Менш ніж за тридцять хвилин вони дісталися Le Jardin, кам’яного маєтку, який належав її родині вже триста років. Посірілий від старості, він мав два поверхи та блакитні віконниці на вікнах, що виходили в садок. Плющ обплів два димарі та цеглу під ними. Від земельної ділянки лишилося лише сім акрів. Ще дві сотні було продано впродовж двох останніх століть, оскільки статки її родини танули. Однак для В’янн було цілком достатньо сімох акрів. Їй не потрібно було більше.
В’янн зачинила за ними двері. На кухні із залізної рами над плитою звисали мідні й чавунні каструлі та сковороди. Жмутики лаванди, розмарину й чебрецю сушилися на дерев’яних балках під стелею. Позеленіла від старості мідна раковина була досить велика, щоб купати в ній маленького собаку.
Вапно на стінах подекуди злущилося, виставляючи на огляд стару фарбу. У вітальні дивним чином поєднувалися меблі й текстиль — невелика канапа, оббита тканиною, обюссонські килими, антикварна китайська порцеляна, ситець і вуаль. Деякі картини на стіні були неперевершені, інші ж — абсолютно аматорські. Кімната, трохи занедбана, однак затишна, нагадувала хаотичну суміш втраченого багатства та колишнього смаку.
Жінка зупинилась, дивлячись крізь двері зі скляними панелями, що виходили на задній двір, як Антуан бавиться із Софі на гойдалці, яку він для неї змайстрував.
В’янн обережно повісила капелюх на гачок біля дверей та надягла фартух. Софі й Антуан гралися надворі, а вона тимчасом готувала вечерю. Загорнувши свинячу вирізку в бекон, жінка зв’язала її мотузкою й поклала в гарячу олію. Поки свинина смажилася в печі, вона взялася за інші страви. Рівно о восьмій В'янн покликала всіх вечеряти; вона не могла стримати усмішки, почувши тупіт ніг, розмови та скрип стільців, поки родина вмощувалась за стіл.