— Неприємно.
— Подумай про Софі, — нагадала їй В’янн.
Зціпивши зуби, Ізабель спробувала зобразити на своєму обличчі фальшиву усмішку.
— Капітане Бек, я покажу вам ваше місце за обіднім столом.
В’янн уперше за останню годину видихнула з полегшенням, а тоді повільно пішла на кухню по вечерю.
В’янн мовчки накривала на стіл. Атмосфера за вечерею була неймовірно напружена, й усі сиділи, мов на голках. Від цього нерви у В’янн були на межі. Надворі сідало сонце, заливаючи вікна рожевим сяйвом.
— Не бажаєте вина, мадемуазель? — запропонував Бек Ізабель, наливаючи собі великий келих «Сансер», яке він приніс до вечері.
— Якщо звичайні французькі родини не можуть собі цього дозволити, то як же я ним насолоджуватимусь, капітане?
— Один ковток, мабуть, не буде…
Ізабель доїла суп і встала з-за столу.
— Перепрошую. У мене болить живіт.
— У мене теж, — сказала Софі. Вона звелася на ноги й пішла з кімнати слідом за тіткою, наче цуценя, яке йде за дорослим собакою.
В’янн сиділа рівно, тримаючи ложку над тарілкою супу. Вони залишали її з ним наодинці.
У грудях знову сильно тьохкало. Вона обережно поклала ложку й витерла губи серветкою.
— Пробачте моїй сестрі, капітане. Вона імпульсивна й уперта.
— Моя старша донька така ж. Думаю, коли вона підросте, нам варто чекати неприємностей.
Це настільки здивувало В’янн, що вона повернулась до нього.
— У вас є донька?
— Жизела, — відповів він, усміхаючись. — Їй лише шість, але мати вже навіть не може змусити її почистити зуби. Наша Жизела радше збудує фортецю, ніж читатиме книгу, — зітхнув він і знову всміхнувся.
Її збентежило це відкриття про чоловіка. В’янн намагалася придумати, що відповісти, але нерви були надто напружені. Вона взяла ложку й знову почала їсти.
Здавалося, вони вічність сиділи в ніяковій тиші.
— Дякую, було дуже смачно, — закінчивши вечеряти, сказав капітан, і В’янн почала прибирати зі столу.
На щастя, він не пішов із нею до кухні. Він лишився в їдальні сам, попиваючи вино, яке приніс. Жінка знала, що воно має присмак осені — груш та яблук.
Коли В’янн нарешті домила, витерла тарілки й розставила посуд на свої місця, надворі було вже темно. Вона вийшла на осяяне зорями подвір’я, щоб бодай мить побути в спокої. По кам’яній стіні пробігла тінь. Мабуть, кіт.
Позаду себе В’янн почула кроки, спалах сірника, а тоді вловила запах сірки.
Вона зробила маленький крок назад, прагнучи розчинитися в пітьмі. Якби жінка могла рухатися достатньо тихо, то, можливо, змогла б обійти будинок і прослизнути в інші двері, не привертаючи його уваги. Та, наступивши на гілку, вона почула під ногою тріск і завмерла.
Він вийшов із саду.
— Мадам, — сказав він, — виходить, ви теж любите дивитися на зорі. Вибачте, що потурбував вас.
Вона боялася поворухнутися.
Він підійшов ближче, ставши поруч із нею, наче в цьому не було нічого незвичайного, і дивлячись на її фруктовий сад.
— Одразу й не скажеш, що тут іде війна, — сказав він.
В’янн вловила в його голосі смуток і подумала, що в них є дещо спільне: вони обоє далеко від людей, яких люблять.
— Ваш… командир… він сказав, що всі військовополонені залишаться в Німеччині. Що це означає? А як же наші солдати? Ви ж не захопили їх усіх.
— Я не знаю, мадам. Дехто повернеться. А багато хто — ні.
— Це ж треба! Яка мила картина: двоє нових друзів, — пролунав різкий голос Ізабель, розрізаючи повітря, наче сталевим ножем.
В’янн здригнулася, налякана, що її заскочили тут — із німцем, з ворогом, з чоловіком.
Ізабель стояла в місячному світлі, одягнена в костюм карамельного кольору. В одній руці вона тримала валізу, а в іншій — найкращий капелюшок В’янн.
— У тебе мій капелюх, — сказала В’янн.
— Можливо, мені доведеться чекати на потяг. Моє обличчя ще не загоїлося після нацистської атаки. — Кажучи це, вона всміхалася Бекові. Та насправді це була не усмішка.
Бек легенько схилив голову.
— Здається, вам є про що поговорити. Я піду. — Галантно кивнувши головою, він повернувся в будинок і зачинив за собою двері.
— Я не можу тут лишатися, — сказала Ізабель.
— Звісно, можеш.
— Мене не цікавить дружба з ворогом, Ві.
— Чорт забирай, Ізабель! Не смій…
Ізабель підійшла ближче.
— Я наражу вас із Софі на небезпеку. Рано чи пізно. І ти це знаєш. Ти сказала, що я маю захистити Софі. Лише так я зможу це зробити. Я відчуваю, що вибухну, якщо лишуся, Ві.
Злість В’янн кудись вивітрилася. Без неї вона відчула втому. У цьому між ними завжди була суттєва різниця. В'янн підкорялася правилам, а Ізабель бунтувала проти них. Навіть у дитинстві, коли вони сумували, то по-різному виражали свої емоції. Після смерті матері В’янн постійно мовчала і вдавала, що батькова відмова від них не завдала їй болю, а Ізабель гнівалася, кудись тікала й постійно вимагала до себе уваги. Мама поклялася, що колись вони стануть найкращими подругами. Однак тепер це пророцтво здавалося як ніколи малоймовірним.
У цій ситуації Ізабель мала рацію. В’янн постійно боятиметься того, що її сестра може сказати чи зробити в присутності капітана. Правду кажучи, жінці бракувало сил, щоб усе це витримати.
— Як ти їхатимеш?
— Потягом. Я надішлю телеграму, коли доїду.
— Будь обережна. Не роби дурниць.
— Я? Та ніколи.
В’янн міцно обійняла Ізабель, а тоді відпустила її.
Дорога до міста була така темна, що Ізабель не бачила навіть своїх ніг. Навкруги було неймовірно тихо й тривожно, що аж перехоплювало дух. Нарешті вона дісталася аеродрому. Дівчина почула тупіт чобіт по втоптаній землі та гуркіт мотоциклів і вантажівок, які їздили вздовж натягнутого колючого дроту, що захищав склади боєприпасів.
Раптом, наче нізвідки, із гуркотом з’явилася вантажівка. Її фари були вимкнені. З’їхавши з дороги, вона застрягла в канаві.
У місті орієнтуватися було не легше, адже магазини були зачинені, ліхтарі вимкнені, а вікна запнуті фіранками. Тиша була моторошна й неспокійна. Її кроки здавалися надто гучними. Вона розуміла, що зараз діє комендантська година, і з кожним кроком вона її порушує.
Дівчина опинилася на якійсь алеї й пішла вибоїстим тротуаром, торкаючись рукою фасадів магазинів, аби не збитися зі шляху. Коли вона чула голоси, то завмирала й ховалася в темряві, доки вони не змовкали. Здавалося, до залізничної станції на околиці міста вона йшла вічність.
— Стій!
Ізабель почула це тієї ж миті, коли на неї впало світло прожектора. Під ним вона здавалася згорбленою тінню.
Німецький вартовий із гвинтівкою підійшов до неї.
— Ти ж просто дівчисько, — вигукнув він, підходячи ближче. — Ти хіба не чула про комендантську годину? — спитав він суворо.
Вона подивилася на нього зі сміливістю, якої насправді не відчувала.
— Я знаю, що не можна бути тут так пізно. Але це терміново. Я маю їхати в Париж. Мій батько хворий.
— Де твоє посвідчення?
— У мене його немає.
Він спустив гвинтівку з плеча і взяв її в руки:
— Жодних поїздок без посвідчення.
— Але…
— Іди додому, дівчино, поки не постраждала.
— Але ж…
— Швидко! Поки я не передумав.
Усередині Ізабель усе кричало. Їй довелося зробити над собою зусилля, щоб піти геть, не сказавши нічого вартовому.
Дорогою додому вона навіть не трималася в затінку. Вона виставляла свою зневагу до комендантської години напоказ, привертаючи до себе увагу. Частина її єства хотіла, щоб її знову зупинили, аби вона могла вивільнити лайку, що лунала в голові.
Це не могло бути її життям. Вона, наче в пастці, замкнена в одному домі з нацистом у місті, яке здалося бою жодного опору. В’янн була не єдиною, хто волів удати, що Франція не здалася і не була завойована. Власники крамниць і кафе всміхалися німцям, наливали їм шампанське й продавали найкраще м’ясо. Селяни просто знизували плечима і жили далі. Так, вони бурмотіли щось несхвальне, хитали головами й могли неправильно вказати дорогу, коли їх запитували, але це були й усі вияви бунту. Не дивно, що німецькі солдати були такими зарозумілими. Вони взяли місто без бою. Хай йому грець, та вони всю Францію так узяли.