Ізабель знову пішла в підвал. Узявши овочі, вона підійшла до кошика й піднесла до нього свічку. Ось він, маленький трикутничок паперу, що визирає назовні. Вона швидко забрала листівки з кошика й запхала їх собі за пояс. Відчуваючи, як папір торкається її шкіри, вона, усміхаючись, пішла нагору.
Ізабель вечеряла разом із сестрою й небогою, поглинаючи водянистий суп і вчорашній хліб. Вона хотіла щось сказати, але нічого не спадало на думку. Софі ж навпаки розповідала одну історію за іншою. Ізабель нервово стукала ногою, чекаючи на гуркіт мотоцикла біля будинку, на тупотіння німецьких чобіт, на різкий стукіт у двері. Вона свердлила поглядом кухню й двері підвалу.
— Ти сьогодні якось дивно поводишся, — сказала В’янн.
Ізабель проігнорувала зауваження сестри. Коли вони доїли, дівчина підскочила і раптом запропонувала:
— Я помию посуд, Ві. Чому б вам із Софі не дограти в шашки?
— Ти помиєш посуд? — В’янн підозріло поглянула на Ізабель.
— Облиш, я ж пропонувала допомогу й раніше, — відповіла Ізабель.
— Не на моїй пам’яті.
Ізабель зібрала порожні тарілки й решту посуду. Вона запропонувала допомогти, лише щоб було, чим зайняти руки.
Зрештою, більше їй не було чого робити. Вечоріло. В’янн, Софі й Ізабель грали в карти, але Ізабель не могла зосередитися. Вона була надто схвильованою. Дівчина вигадала недоладну відмовку й покинула гру, удавши, що стомилася. У своїй кімнаті нагорі Ізабель лягла на застелене ліжко, повністю вдягнена. Вона чекала.
Було вже за північ, коли Бек повернувся. Вона чула, як він заходить у двір, а тоді вловила дим його цигарки. Він зайшов у будинок, стукаючи чобітьми, а близько першої ночі знову запала тиша. Утім, вона досі чекала. О четвертій ранку Ізабель встала з ліжка, одягла товстий чорний светр і картату твідову спідницю. Розстібнувши кишеню легкого літнього пальто, вона сховала туди папери, тоді одягла його й підперезалася паском. Талони на харчування дівчина поклала в передню кишеню.
Спускаючись униз, Ізабель здригалася від найменшого шарудіння. Здавалося, вона вічність ішла до парадних дверей. Нарешті відчинивши їх, дівчина тихенько замкнула їх за собою.
Ранок був холодний і темний. Десь закричала пташка, яку вона, мабуть, розбудила, відчиняючи двері. Ізабель вдихнула аромат троянд. Цієї миті все здавалося таким буденним.
Відтепер вороття не буде.
Вона йшла до хвіртки, постійно озираючись на будинок. Їй здавалося, що Бек у своїх чоботях стоїть позаду і, схрестивши руки на грудях у войовничій позі, стежить за нею.
Однак вона була сама.
Її першою зупинкою був будинок Рейчел. Тепер пошту майже ніколи не приносили, але жінки на кшталт Рейчел, чиї чоловіки ще не повернулися, перевіряли поштові скриньки щодня, сподіваючись на якісь новини.
Ізабель засунула руку в кишеню і дістала звідти один єдиний аркуш. Вона відкрила поштову скриньку й, поклавши туди листівку, закрила її.
На дорозі вона знову роззирнулася й нікого не побачила.
Вона зробила це!
Наступною зупинкою була ферма старого Ріве. Він втратив на фронті сина й усім своїм єством був комуністом і революціонером.
Коли вона доставила останню брошуру, то почувалась нездоланною. Бліді сонячні промені лише починали осяювати вапнякові будівлі в місті.
Цього ранку вона виявилася першою в черзі, тож отримала повну пайку олії. Сто п'ятдесят грамів на місяць. Дві третини чашки.
Скарб.
Розділ 11
Щодня того довгого спекотного літа В’янн прокидалася й одразу бралася до роботи. Вона (разом із Софі й Ізабель) засадила та розширила город, а також перетворила пару старих книжкових шаф на клітки для кроликів. Також жінка обгородила відкриту альтанку дротяною сіткою. Тепер найромантичніше місце садиби смерділо гноєм, який вони збирали, щоб удобрити город. В обмін на їжу вона прала речі старого фермера Ріве. В’янн дозволяла собі розслабитися лише в неділю зранку, коли водила Софі в церкву (Ізабель відмовлялася туди ходити), а тоді пила каву з Рейчел у затінку її подвір’я. Найкращі подруги просто розмовляли, сміялися й жартували. Іноді Ізабель складала їм компанію, але вона радше воліла бавитися з дітьми, ніж сидіти з жінками. В’янн це влаштовувало.
Домашні клопоти були необхідністю, способом підготуватися до зими, яка, хоч і була ще далеко, але, мов небажаний гість, могла прийти в найнесподіваніший момент. Та важливішим було те, що робота розраджувала В’янн. Коли вона працювала на городі, варила полуничне варення чи збирала огірки, вона не думала про Антуана й про те, що від нього так давно не було жодної звістки. Незнання гризло її зсередини: може, він потрапив у полон? Може, він поранений? Чи загинув? А може, одного дня вона побачить, як він, усміхаючись, іде цією дорогою?
Туга за ним. Нестримне бажання його побачити. Хвилювання за нього. Саме ці почуття охоплювали її вночі.
У світі, сповненому поганих звісток і тиші, хорошою новиною було те, що капітан Бек провів більшу частину літа в походах. За його відсутності життя здавалося більш-менш звичним. Ізабель без жодних нарікань виконувала все, про що її просили.
Настав прохолодний жовтень. В’янн разом із Софі поверталася додому зі школи. Вона відчувала, що один із її підборів відламувався, а тому було складно тримати рівновагу. Її лайкові черевики, які вона носила впродовж кількох останніх місяців, не були для цього призначені. Вона часто спотикалася, бо підошва біля пальців почала відклеюватися. Дістати нові речі на кшталт черевиків завжди було неабияким клопотом. Купити щось на продуктові талони — зокрема і їжу — взагалі було неможливо.
Щоб не впасти і притримати Софі біля себе, В’янн поклала руку доньці на плече. Нацистські солдати були всюди. Вони їздили на вантажних автомобілях чи мотоциклах із колясками, обладнаними кулеметами. Вони марширували площею, затягуючи переможні пісні.
Раптом їм посигналила військова вантажівка, і вони зійшли на узбіччя, щоб дати конвою проїхати. Ще нацисти.
— Це тітонька Ізабель? — спитала Софі.
В’янн глянула туди, куди показувала Софі. Це справді була Ізабель: вона вийшла з провулка, стискаючи в руці свій кошик. Вона здавалася… «таємничою» — лише це слово спадало на думку.
Таємничою. Раптом чимало шматочків мозаїки почали складатися докупи. Незначні недоладності стали цілісною картиною. Ізабель часто залишала Le Jardin удосвіта — набагато раніше, ніж було потрібно. Вона завжди мала десятки заплутаних виправдань, які мало хвилювали В’янн: зламані підбори, зірвані вітром капелюхи, за якими вона бігла, щоб упіймати, собака, який налякав її та не давав пройти.
Невже вона тікала, щоб побути з хлопцем?
— Тітонько Ізабель! — погукала Софі.
Не дочекавшись відповіді чи дозволу, Софі побігла вулицею. Вона оминула трьох німецьких солдатів, які кидали один одному м’яч.
— Чорт забирай, — пробурмотіла В’янн. — Вибачте, — сказала вона, обійшовши солдатів, і перейшла на інший бік вулиці.
— Що ви сьогодні дістали? — спитала Софі в Ізабель і полізла рукою в кошик.
Ізабель ляснула Софі по руці. Сильно.
Софі скрикнула й відсмикнула руку.
— Ізабель! — різко мовила В’янн. — Що ти робиш?
Ізабель зашарілася:
— Вибачте. Я просто втомилася. Весь день простояла в чергах. І заради чого? Заради телячої кістки, на якій і м’яса немає, та бляшанки молока. Це дуже прикро. Але я не мала поводитися грубо. Вибач мені, Софі.
— Може, якби ти не тікала так рано, то й не втомлювалася б так, — сказала В’янн.
— Я не тікаю, — відповіла Ізабель. — Я йду по їжу. Я думала, саме цього ти від мене хочеш. І, до речі, нам потрібен велосипед. Прогулянки в такому взутті вбивають мене.
Якби ж В’янн могла прочитати погляд своєї сестри. Це була провина? Чи, може, занепокоєння або відкрита непокора? Якби вона не знала її краще, то сказала б, що це гордість.
Софі взяла Ізабель за руку, і вони втрьох пішли додому.
В’янн старанно намагалася не помічати зміни в Карріву. Тепер нацисти зайняли весь вільний простір: стіни були обклеєні плакатами (нові антиєврейські брошури були огидні), а червоно-чорні прапори зі свастикою майоріли над дверима й на балконах. Люди почали виїжджати з Карріву, залишаючи свої домівки німцям. Подейкували, що вони вирушали до «вільної зони», але ніхто не знав напевно. Магазини зачинялися і вже ніколи не відчинялися знову.