Жінка почула кроки позаду себе й сказала:
— Ходімо швидше.
— Мадам Моріак, можна вас на хвильку?
— Боже, він що, переслідує тебе? — пробурмотіла Ізабель.
В’янн повільно озирнулася:
— Капітане, — мовила вона. Люди на вулиці пильно стежили за В’янн, несхвально мружачи очі.
— Я хотів сказати, що сьогодні буду пізно і, на жаль, не встигну на вечерю, — сказав Бек.
— Яка прикрість, — відповіла Ізабель гірко-солодкавим голосом, схожим на пересмажену карамель.
В’янн намагалася всміхнутись. Вона не розуміла, чому він зупинив її.
— Я залишу щось для вас…
— Ні-ні. Ви надто люб’язна. — Раптом він замовк.
В’янн теж стояла мовчки.
Нарешті, важко зітхнувши, паузу перервала Ізабель:
— Ми йдемо додому, капітане.
— Я можу вам чимось допомогти, капітане? — спитала В’янн.
Бек підійшов ближче.
— Я знаю, як ви хвилюєтеся за свого чоловіка, тож я дещо перевірив.
— О…
— На жаль, новини невтішні. Ваш чоловік, Антуан Моріак, потрапив у полон разом із багатьма іншими чоловіками з вашого міста. Він у таборі для військовополонених. — Бек простягнув їй список імен і стос офіційних поштових листівок. — Він не повернеться.
В’янн майже не пам’ятала, як вони вийшли з міста. Вона знала, що Ізабель тримала її, змушуючи переставляти ноги, а Софі сипала запитаннями, гострими, наче рибальський гачок: «Хто такі військовополонені? Що мав на увазі капітан, коли казав, що тато не повернеться? Він ніколи не повернеться?»
В’янн зрозуміла, що вони прийшли додому, коли відчула аромат свого саду. Вона кліпала очима, почуваючись як людина, котра щойно вийшла з коми і зрозуміла, що світ цілковито змінився.
— Софі, — рішучо сказала Ізабель, — зроби мамі філіжанку кави. Відкрий молоко.
— Але…
— Іди, — відрубала Ізабель.
Коли Софі пішла, Ізабель повернулася до В’янн і торкнулася її обличчя своїми холодними руками:
— З ним усе буде гаразд.
В’янн здавалося, ніби вона розпадається на частини, утрачає кров, кістки. Стоячи там, вона поринула в думки, які так старанно відганяла: про життя без нього. Жінка почала тремтіти, а зуби шалено зацокотіли.
— Ходімо в будинок, вип'єш кави, — сказала Ізабель.
У будинок? Їхній будинок? Там скрізь буде його привид — вм’ятина на дивані, де він читав, гачок, на який він вішав пальто. І ліжко.
Вона захитала головою, намагаючись заплакати, але сльози не текли. Ця новина спустошила її. Жінка не могла дихати.
Раптом В’янн згадала про його светр, який був на ній. Вона почала скидати із себе одяг, не звертаючи уваги на крики Ізабель. Вона зняла светр й пригорнулася обличчям до м’якої вовни, намагаючись відчути аромат його улюбленого мила.
Однак В’янн відчула лише власний запах. Вона опустила светр і вп’яла в нього погляд, силуючись згадати, коли востаннє він його вдягав. Одна нитка стирчала. Вона відкусила її, зав’язавши вузлик, аби врятувати рукав. Тепер пряжа була дуже цінна.
Тепер.
Коли світ поринув у війну, усе стало дефіцитним, а твого чоловіка немає.
— Я не знаю, як жити самій.
— Про що ти? Ми були самі роками. Відколи померла мама.
В’янн кліпнула очима. Слова сестри здавалися трохи нерозбірливими, наче звучали десь далеко.
— Це ти була сама, — сказала вона. — А я — ніколи. Я зустріла Антуана в чотирнадцять, завагітніла в шістнадцять і вийшла за нього, щойно мені виповнилося сімнадцять. Тато віддав мені будинок, аби позбутися мене. Тож, бачиш, я ніколи не була сама. Тому ти така сильна, а я… ні.
— Доведеться буди сильною, — відповіла Ізабель. — Заради Софі.
В’янн зітхнула. Ось воно. Причина, чому вона не могла випити отруту чи стрибнути під потяг. Жінка взяла коротеньку відірвану нитку та прив'язала її до гілки яблуні. Червона пряжа виділялася на зеленому й коричневому тлі. Відтепер щодня, коли вона йтиме до хвіртки чи збиратиме яблука, вона дивитиметься на цю нитку й думатиме про Антуана. Щоразу вона молитиметься. Йому та Богові. «Повертайся додому».
— Ходімо, — сказала Ізабель, обійнявши В’янн і пригорнувши її до себе. У будинку відлунював голос чоловіка, якого там не було.
В’янн стояла на подвір’ї Рейчел. Цього холодного пізнього вечора небо над її головою було кольору диму. Листя на деревах — коричневе, помаранчеве і яскраво-червоне — починало темнішати з країв. Скоро воно впаде додолу.
В’янн дивилася на двері, мріючи не бути тут, але вона прочитала список імен, який дав їй Бек. Марк де Шамплейн також був у ньому.
Коли вона нарешті набралася сміливості й постукала, Рейчел майже миттєво відчинила. На ній була стара сукня й вовняні панчохи. Ґудзики кардигана були застебнуті неправильно. Через це вона здавалася по-чудернацьки кривою.
— В’янн! Заходь. Ми із Сарою готуємо рисовий пудинг. Узагалі-то це просто вода з желатином, але я додала туди трохи молока.
В’янн силувано всміхнулася. Вони зайшли на кухню, де подруга налила їй чашку гіркої сурогатної кави. Це все, що вона мала. В’янн заговорила про рисовий пудинг, коли Рейчел перервала її питанням:
— Що сталося?
В’янн уп’яла в неї погляд. Вона хотіла бути сильною, але не могла стримати сліз, які навернулися на очі.
— Лишайся на кухні, — наказала Рейчел Сарі. — Якщо твій брат прокинеться, візьми його на руки. А ти, — звернулася вона до В’янн, — ходімо зі мною. — Вона взяла жінку під руку й повела її через маленьку вітальню до спальні.
В’янн сіла на ліжко й поглянула на подругу. Вона мовчки простягнула їй список, який дав Бек.
— Вони військовополонені, Рейчел. Антуан, Марк та інші. Вони не повернуться.
Три дні по тому, морозного суботнього ранку, В’янн стояла у своєму класі перед купкою жінок, які сиділи за партами, що були для них замалі. Вони здавалися втомленими й настороженими. Тепер ніхто не почувався спокійно, збираючись у групи. Достеменно не було відомо, які саме розмови про війну заборонені. До того ж жінки Карріву були виснаженими. Днями вони вистоювали черги за їжею, якої було обмаль. А коли не стояли в чергах, то скрізь шукали харчі або ж намагалися продати танцювальні черевики чи шовкові шарфи, щоб купити нормальну хлібину. У кутку сиділи Софі й Сара. Притулившись одна до одної, вони читали книжки.
Рейчел переклала сонне немовля з одного плеча на інше й причинила двері в клас.
— Дякую, що прийшли. Я знаю, як важко тепер робити щось, окрім найнеобхіднішого. — Жінки схвально забубоніли.
— Навіщо ми тут? — утомлено спитала мадам Фурньє.
В’янн вийшла вперед. Вона ніколи не почувалася комфортно в присутності декого з цих жінок, яким вона одразу не сподобалася, коли переїхала сюди в чотирнадцять років. Коли ж В’янн «підчепила» Антуана — найгарнішого хлопця в місті — вони почали ще більше її недолюблювати. Утім, ті дні були давно в минулому. Тепер В’янн була люб’язна з цими жінками, навчала їхніх дітей і часто навідувалася до їхніх крамниць, але колишні кривди таки залишили осад.
— Я отримала список французьких військовополонених із Карріву. Мені страшенно прикро, але мушу сказати, що ваші чоловіки — як і наші з Рейчел — у цьому списку. Мені сказали, що вони не повернуться додому.
Вона зробила паузу, очікуючи на їхню реакцію. Горе від втрати змінило обличчя навколо неї. В’янн відчувала те саме, та все одно на це було важко дивитися, і її очі знову наповнили сльози. Рейчел підійшла і взяла її за руку.
— Я маю листівки, — сказала В’янн. — Офіційні. Щоб ми могли написати своїм чоловікам.
— Де ти взяла так багато листівок? — спитала мадам Фурньє, витираючи очі.
— Вона попросила свого німця про послугу, — сказала Елен Руаль, дружина пекаря.
— Це неправда! І він не мій німець, — відповіла В'янн. — Він солдат, який реквізував мій дім. Чи, може, мені треба було віддати Le Jardin німцям? Піти й лишитися ні з чим? Вони захопили кожен будинок чи готель із вільними кімнатами. Я не одна така.