Знову почався гамір. Дехто з жінок схвально кивав, а інші хитали головами.
— Я наклала б на себе руки, перш ніж дозволити одному з них поселитися в моєму домі, — кинула Елен.
— Та невже, Елен? Ти серйозно? — спитала В’янн. — А перед тим ти вбила б своїх дітей чи викинула б їх на вулицю на поталу долі?
Елен відвернулася.
— Вони захопили мій готель, — сказала інша жінка. — Здебільшого вони поводяться як джентльмени. Хіба що трохи неохайні.
— Джентльмени!.. — немов зашипіла Елен. — Ми свині, яких готують на забій. От побачите. Свині, які відмовились боротися.
— Ти давно не приходила до мене по м’ясо, — зауважила мадам Фурньє з докором на адресу В’янн.
— Моя сестра приходить замість мене, — відповіла В’янн. Вона знала, чому вони так несхвально на неї дивляться. Вони думали, що в неї були якісь привілеї. — Я ніколи не прийму їжу чи будь-що інше від ворога.
Раптом вона знову відчула себе школяркою, до якої чіпляються популярні дівчата.
— В’янн намагається допомогти, — сказала Рейчел досить різко, щоб змусити всіх замовкнути. Вона взяла листівки й почала роздавати їх присутнім.
В’янн сіла і подивилася на свою чисту листівку.
Почувши скрегіт олівців, вона й сама почала писати.
Мій любий Антуане!
Із нами все гаразд. Софі росте, і хоч цього літа в нас багато клопотів, ми знайшли час, щоб побути біля річки. Ми думаємо про тебе з кожним подихом і молимося, щоб ти вцілів. Не хвилюйся за нас і повертайся додому.
Я кохаю тебе, Антуане.
Її почерк був такий дрібний, що вона переживала, чи зможе він його розібрати.
І чи отримає він листівку.
І чи він узагалі ще живий.
Заради Бога. Вона знову заплакала.
Рейчел поклала руку їй на плече.
— Ми всі відчуваємо те саме, — тихо сказала вона.
Жінки почали вставати з місць одна за одною. Вони мовчки віддавали В’янн свої листівки.
— Не дозволяй їм кривдити себе, — сказала Рейчел. — Вони просто налякані.
— Я теж налякана, — відповіла В’янн.
Рейчел притисла листівку до грудей. Вона ніби намагалася торкнутись кожного міліметра цього шматка паперу. «Як тут не боятися?»
Пізніше, коли вони прийшли в Le Jardin, мотоцикл Бека з обладнаною кулеметом коляскою стояв у траві за воротами.
Рейчел повернулася до неї:
— Хочеш, ми зайдемо з тобою?
В’янн цінувала турботу, яку бачила в погляді Рейчел. Вона знала, що коли попросить про допомогу, то отримає її. Але яка саме підтримка була їй потрібна?
— Ні, дякую. Усе гаразд. Він, мабуть, просто щось забув і скоро поїде. Він тепер рідко тут буває.
— Де Ізабель?
— Хороше питання. Вона тікає щоп’ятниці ще вдосвіта. — В’янн нахилилася до подруги й прошепотіла: — Думаю, вона зустрічається з хлопцем.
— Це добре.
На це В’янн не відповіла.
— Він надішле наші листівки? — спитала Рейчел.
— Сподіваюся.
В’янн на секунду затримала погляд на Рейчел, а тоді сказала:
— Скоро дізнаємося. — Вона повела Софі в будинок. Зайшовши всередину, жінка звеліла доньці йти нагору читати. Софі вже звикла до наказів, а тому не сперечалася. В’янн намагалася відгородити її від Бека.
Він сидів у їдальні, розклавши на столі папери. Коли вона зайшла, він підвів погляд. Крапля чорнила впала з його ручки на білий аркуш.
— Мадам. Я радий, що ви повернулися.
Жінка обережно підійшла, міцно тримаючи стос листівок. Вони були зв’язані мотузкою.
— У мене тут… кілька листівок… написаних подругами… для чоловіків… але ми не знаємо, куди їх надсилати. Я сподівалася… ви допоможете нам.
Вона нервово переступала з однієї ноги на іншу.
— Звісно, мадам. Я з радістю зроблю вам цю послугу. Хоч це займе досить багато часу. — Він ввічливо встав. — Так сталося, що зараз я складаю список для свого керівництва. Вони хочуть знати імена деяких учителів вашої школи.
— О, — вигукнула вона, не знаючи, навіщо він їй це каже. Він ніколи не говорив про свою роботу. Вони взагалі мало розмовляли.
— Євреї. Комуністи. Гомосексуалісти. Масони. Свідки Єгови. Ви знаєте таких людей?
— Як ви знаєте, капітане, я католичка. Ми не говоримо про таке в школі. Я взагалі заледве знаю, хто такі гомосексуалісти й масони.
— Але ви знаєте інших.
— Я не розумію…
— Я не чітко висловився. Вибачте. Я був би дуже вам вдячний, якби ви назвали мені імена вчителів-євреїв і комуністів.
— Навіщо вам їхні імена?
— Це формальності. Ви ж знаєте нас, німців: ми любимо складати списки. — Він усміхнувся й дістав для неї стілець.
В’янн подивилася на чистий аркуш на столі, а тоді на листівки у своїй руці. Якщо Антуан отримає звістку, то, можливо, відповість. Може, вона дізнається, чи він живий.
— Це не таємна інформація, капітане. Будь-хто може назвати вам ці імена.
Він підсунувся ближче.
— Доклавши певних зусиль, мадам, я міг би дізнатися адресу вашого чоловіка й відправити йому посилку. Це було б красно?
— «Красно» — неправильне слово, капітане. Ви хотіли спитати, чи було б це добре.
Вона тягнула час. Та найгірше, що вона була впевненою, що він про це знає.
— Я дуже вдячний, що ви навчаєте мене вашої прекрасної мови. Я перепрошую. — Він простягнув їй ручку. — Не хвилюйтеся, мадам, це прості формальності.
В’янн хотіла сказати, що нічого не писатиме, але який у цьому сенс? Він із легкістю міг би дізнатися потрібні імена в місті. До того ж Бек за таку непокору міг викинути її з власного будинку. І що тоді?
Вона сіла й почала писати імена. Нарешті вона закінчила, піднявши ручку над аркушем.
— Готово, — сказала вона.
— Ви забули про вашу подругу.
— Невже?
— Так, потрібні всі імена.
Вона нервово кусала губи й дивилася на список. Раптом жінка усвідомила, що вчинила неправильно. Та, зрештою, який вона мала вибір? Він став господарем у її будинку. Що було б, якби вона не скорилася? Відчуваючи, як біль зводить її шлунок, вона повільно записала останнє ім’я.
Рейчел де Шамплейн.
Розділ 12
Напрочуд холодного ранку наприкінці листопада В’янн прокинулася зі сльозами на щоках. Їй знову снився Антуан.
Зітхнувши, вона обережно встала з ліжка, намагаючись не розбудити Софі. В’янн спала в одязі. На ній був вовняний халат, светр з довгими рукавами, вовняні панчохи, фланелеві штани (вона підігнала Антуанові під свій розмір), в’язана шапка та рукавички. Жінка одягла зверху ще й кардиган, але їй усе одно було холодно.
Вона залізла рукою під матрац і дістала шкіряний гаманець, який їй дав Антуан. Там лишалося зовсім небагато грошей. Скоро їм доведеться жити лише на її зарплатню вчительки.
В’янн поклала гроші на місце (коли прийшли холоди, їх перераховування стало для неї одержимістю) і пішла вниз.
Тепер їм бракувало всього. Уночі труби замерзали, тож до полудня води не було. Щоб можна було вмитися, В’янн залишала повні відра біля плити й каміна. Газу й електрики бракувало, як і грошей, щоб за них платити. Вогонь на плиті був такий слабкий, що ледве можна було скип’ятити воду. Вони рідко вмикали світло.
Жінка розпалила камін, загорнулася в пухову ковдру і сіла на диван. Поруч лежала купа пряжі, яку вона одержала, розпустивши старий светр. Вона плела шарф для Софі на Різдво. Ці вранішні години — єдиний вільний час, який вона мала.
Залишившись наодинці скрипіння зі скрипучим будинку будинком, вона зосередилася на блідо-блакитній пряжі й на тому, як спиці входять у м’яке в’язання, створюючи те, чого раніше не існувало. Цей колись такий буденний ранковий ритуал заспокоював В’янн. Іноді вона згадувала, як її мама сиділа поруч і навчала: «Один сюди, два сюди, правильно… чудово…»
Або Антуана, який спускався сходами в шкарпетках і, усміхаючись, питав, що вона робить…