Після цього їй стало трохи краще.
Настоятелька встала, взяла В’янн за руку й допомогла їй підвестися.
— Може, цього тижня знайдеш час провідати дітей і провести для них урок? Їм сподобалося, як ти вчила їх малювати. Ти ж знаєш, тепер вони недоїдають. Але, хвалити Бога, у сестер чудовий сад. Козяче молоко й сир — це справжній дарунок небес. Утім…
— Так, — сказала В’янн. Усі мусили затягувати паски, але особливо складно це було для дітей.
— Ти не сама і не все від тебе залежить, — мовила паніматка тихо. — Проси про допомогу, коли ти її потребуєш, і сама допомагай, коли можеш. Думаю, саме так потрібно служити Господові, один одному й собі в такі тяжкі часи, як тепер.
«Не все від тебе залежить».
Дорогою додому В’янн думала про слова настоятельки.
Віра завжди допомагала їй. Коли мама почала кашляти, а тоді кашель посилився в страшні напади, після яких на хустинці лишалися краплини крові, В’янн почала молити Бога про все. Про допомогу. Про напуття. Про спосіб обдурити смерть, яка вже стояла на порозі. У чотирнадцять років вона пообіцяла Богові зробити будь-що за порятунок своєї матері. Коли її молитви лишилися без відповіді, вона знову звернулася до Господа й попросила дати їй сили впоратися зі своєю самотністю, байдужістю, мовчазною злістю, нападами люті п’яного батька й істериками Ізабель, яка вимагала постійної уваги.
Знов і знов вона зверталася до Бога, благала про допомогу й клялася у своїй вірі. Їй хотілося думати, що вона не сама контролювала своє життя, а що воно йшло за Його планом, хоч вона цього й не бачила.
Тепер же її надія була дуже слабка й гнітюча.
Вона була сама, і ніхто інший не керував тим, що відбувається. Ніхто, крім нацистів.
Вона зробила страшну помилку. Вона не могла все виправити, хоч і сподівалася на таку можливість. Так чи інакше, правильно було б визнати свою відповідальність і провину та вибачитися. Хай там що, а вона хотіла залишатися хорошою жінкою.
І вона знала, що має робити.
Вона знала, але підійшовши до воріт будинку Рейчел, не змогла поворухнутися. Ноги були важкі, як і тягар на її серці.
Жінка глибоко вдихнула й постукала. Почулися кроки, а тоді двері відчинилися. Рейчел тримала сина, який спав, в одній руці й пару вовняних штанців — і іншій.
— В’янн, — усміхнулася вона. — Заходь.
В’янн ледве переборола своє боягузтво. «О, Рейчел, я просто зайшла привітатися». Натомість вона знову глибоко вдихнула й зайшла в будинок слідом за подругою. Вона сіла на своє звичне місце в м’якому кріслі біля вогню.
— Потримай Арі, я зроблю нам кави.
В’янн узяла сонне немовля на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, і вона, погладивши по спинці, поцілувала його в голівку.
— Я чула, що Червоний Хрест привіз якісь посилки до таборів військовополонених, — сказала Рейчел, заходячи в кімнату з двома філіжанками кави. Одну вона поставила на столик поруч із В’янн. — Де дівчата?
— У мене, з Ізабель. Мабуть, вчаться стріляти.
Рейчел засміялася.
— Могло бути й гірше. — Вона скинула штанці з плеча й, поклавши в солом’яний кошик до решти шитва, сіла навпроти В’янн.
В’янн вдихнула солодкий аромат немовляти. Коли вона підвела очі, Рейчел пильно дивилася на неї.
— Це один із тих днів? — спитала вона тихо.
В’янн невпевнено всміхнулася. Рейчел знала, як сильно В’янн іноді тужила за померлими немовлятами і як сильно хотіла ще дітей. Коли Рейчел завагітніла Арі, для їхніх стосунків це було трохи складно. Щастя для Рейчел… і трохи заздрощів.
— Ні, — сказала В’янн. Повільно підійнявши голову, вона поглянула в очі найкращої подруги. — Я маю тобі дещо сказати.
— Що?
В'янн зітхнула.
— Пам’ятаєш той день, коли ми писали листівки, а капітан Бек чекав на мене, коли ми повернулися додому?
— Так. Я пропонувала піти з тобою.
— Якби ж я тоді погодилася. Хоча навряд це щось змінило б. Він просто зачекав би, поки ти підеш.
Рейчел почала підводитись.
— Він не…
— Ні-ні, — швидко перебила В’янн. — Ідеться не про це. Того дня, коли я повернулася, він працював за столом у їдальні: щось писав. Він… попросив мене скласти список імен. Бек хотів знати, хто з учителів у школі єврей чи комуніст. — Вона зробила паузу. — Він також питав про гомосексуалістів і масонів, наче люди говорять про такі речі.
— Ти сказала йому, що не знаєш, правда ж?
Від сорому В’янн відвела погляд, але лише на секунду. Вона змусила себе сказати:
— Я дала йому твоє ім’я, Рейчел. Разом з іншими.
Рейчел заклякла. Кров відлила від її обличчя, зробивши темні очі дуже виразними.
— І вони нас звільнили.
В’янн проковтнула клубок у горлі й кивнула.
Рейчел підвелася й пішла геть, ігноруючи благання В’янн і не дозволяючи їй торкнутися себе. Вона рушила в спальню і грюкнула дверима.
Час минав повільно під монотонні зітхання, молитви й скрипіння стільця. В’янн дивилася, як рухаються маленькі чорні стрілки годинника над каміном. Вона погладжувала спинку дитини їм у такт.
Нарешті двері відчинилися. Рейчел повернулася в кімнату. Її волосся було скуйовджене, наче вона хаотично водила по ньому руками, а обличчя вкривали плями, що свідчили про тривогу чи гнів. Можливо, все одразу. Її очі були червоні від сліз.
— Мені так прикро, — підводячись, сказала В’янн. — Пробач мені.
Рейчел стояла перед нею, дивлячись на неї звисока. Та гнів, що спалахнув у її очах, раптом згас.
— Кожен у місті знає, що я єврейка, В’янн. Я завжди цим пишалася.
— Я знаю. Я собі так і казала. Але я не мала йому допомагати. Пробач. Я ні за що у світі не скривдила б тебе. Сподіваюся, ти це розумієш.
— Звісно, розумію, — тихо сказала Рейчел. — Але, Ві, ти маєш бути обережнішою. Я знаю, що Бек молодий, привабливий, привітний і ввічливий, але він нацист, а вони небезпечні.
Зима 1940 року була найхолодніша на пам’яті багатьох. Сніг ішов щодня, укриваючи дерева й поля, а з гілок звисали бурульки.
Однак Ізабель все одно щоп’ятниці прокидалася вдосвіта й розповсюджувала «терористичні листівки», як їх тепер називали нацисти. Остання висвітлювала військові операції в Північній Африці й інформувала французів про те, що зимова нестача харчів виникла не через британську блокаду, як свідчила нацистська пропаганда, а через те, що німці забирали все, що виробляла Франція.
Ізабель поширювала брошури вже кілька місяців, але, правду кажучи, не бачила, що вони якось впливають на мешканців Карріву. Чимало селян досі підтримували Петена. Більшості взагалі було байдуже. Дуже багато її сусідів дивилися на німців, як на «юнаків», «ще зовсім хлопчиків», і жили далі, опустивши голови й намагаючись уникати небезпеки.
Звісно ж, нацисти помітили листівки. Деякі французи й француженки використовували кожну нагоду втертися їм у довіру й віддавали листівки, які знаходили у своїх поштових скриньках. І це був лише початок.
Ізабель знала, що німці шукали тих, хто друкував і розповсюджував брошури, але шукали вони не надто старанно. Тим паче цими зимовими днями, коли всі говорили лише про бомбардування Лондона. Вочевидь, німці розуміли, що слів на папері не досить, щоб змінити перебіг війни.
Сьогодні Ізабель лежала в ліжку поруч із закутаною, наче крихітна лялечка, Софі і В’янн, яка спала з іншого боку від дівчинки. Тепер вони втрьох ночували в ліжку В’янн, за останні місяці стягнувши сюди всі ковдри, які змогли знайти. Ізабель дивилася, як її дихання перетворюється на білі хмарки пари.
Вона знала, якою холодною здасться підлога, попри вовняні панчохи, у яких вона лежала в ліжку. Дівчина розуміла, що зараз їй тепло востаннє за день. Вона змусила себе вилізти з-під купи ковдр. Софі щось забурмотіла й повернулась до матері, щоб зігрітися.
Торкнувшись ногами підлоги, Ізабель відчула біль у гомілках. Вона здригнулася й, шкутильгаючи, вийшла з кімнати.
Здавалося, вона цілу вічність спускалася сходами. Ноги страшенно боліли. Кляте обмороження! Цієї зими всі на це страждали. Усі думали, що це було через брак масла й жиру, але Ізабель знала, що причина — холодна погода, діряві шкарпетки та вбоге взуття.