— Ти ще щось хотіла сказати, — зауважив Генрі, пильно її вивчаючи.
— Ні, нічого.
Генрі ніжно торкнувся її щоки:
— Неправда.
Ізабель думала про все, що для неї зробив Генрі. Саме він привів її до об’єднання «Вільна Франція» і дав їй шанс. Він вірив у неї. І все ж, коли він її цілував, вона думала про Ґаетана.
— Він не захотів мене, — сказала Ізабель. Вона вперше відкрила комусь правду. Це зізнання стало дня неї самої несподіванкою.
— За інших обставин я змусив би тебе його забути.
— А я дозволила б тобі спробувати.
Вона побачила смуток у його усмішці.
— Синя, — сказав він через деякий час.
— Синя?
— У мене є синя фарба.
Ізабель усміхнулася:
— Підійде.
Пізніше, коли вона стояла в чергах, щоб отримати бодай трохи їжі, збирала хмиз у лісі й тягла його додому, вона думала про той поцілунок.
Знову і знову вона казала собі: «Якби ж лише…»
Розділ 13
Чудового весняного дня наприкінці квітня 1941 року Ізабель лежала на вовняній ковдрі в полі навпроти будинку. Солодкий аромат стиглої пшениці наповнював її ніздрі. Заплющивши очі, вона майже змогла забути, що гуркіт мотору в далині належить німецьким вантажівкам, які перевозять солдатів і французькі продукти на залізничну станцію в Турі. Після страшної зими було приємно відчувати, як сонячні промені вводять її в забуття.
— Ось ти де.
Ізабель зітхнула й сіла.
На В’янн була картата синя сукня, знебарвлена через жорстке саморобне мило. Голод підкосив її за зиму, загостривши вилиці та зробив глибшою ямочку на шиї. На голові вона зав’язала старий шарф, що ховав волосся, яке втратило свій блиск і перестало витися.
— Це принесли для тебе. — В’янн простягнула їй аркуш паперу. — Приніс чоловік. Тобі, — сказала вона, ніби це потрібно було ще раз пояснити.
Ізабель незграбно звелася на ноги і взяла папірець. На ньому нерівним почерком було виведено: «Фіранки відкриті». Вона нахилилася, підняла ковдру й почала її складати. Що це означало? Вони раніше ніколи її не кликали. Мабуть, сталося щось важливе.
— Ізабель! Не хочеш нічого пояснити?
— Ні.
— Це був Генрі Навар. Син власника готелю. Не знала, що ви знайомі.
Ізабель розірвала записку на дрібні клаптики й пустила їх за вітром.
— Ти ж знаєш, що він комуніст, — сказала В’янн пошепки.
— Мені треба йти.
В’янн схопила її за зап’ясток.
— Невже ти тікала з дому цілу зиму на побачення з комуністом? Ти ж у курсі, як нацисти до них ставляться. Бути поміченою з цим чоловіком небезпечно.
— Гадаєш, мені не байдуже, що думають нацисти? — вирвавшись, кинула Ізабель. Вона побігла полем босоніж. Удома, схопивши черевики, вона стрибнула на свій велосипед. Сказавши «бувай» отетерілій В'янн, Ізабель поїхала запиленою дорогою.
У місті дівчина проминула покинутий магазин капелюхів, переконалася, що фіранки відкриті, звернула у встелений бруківкою провулок і зупинилася.
Вона поставила велосипед біля вапняної стіни й постукала чотири рази. Лише після цього Ізабель раптом збагнула, що це може бути пастка. Ця думка змусила її зробити різкий вдих, вона почала швидко озиратися навсібіч, але вже було пізно.
Генрі відчинив двері.
Ізабель забігла всередину. Кімнату наповнював тютюновий дим й аромат кавового напою з цикорію. У повітрі також висів важкий запах крові, адже тут робили ковбасу. Кремезний чоловік, який колись схопив її — Дідьє — сидів на старому стільці. Він відхилився назад та обперся спиною на стіну так, що дві передні ніжки стільця не торкалися підлоги.
— Не треба було приносити записку до мене додому, Генрі. У моєї сестри виникли запитання.
— Нам потрібно було негайно з тобою поговорити.
Ізабель відчула легке хвилювання. Невже вони нарешті попросять її зробити щось більше за кидання брошур у поштові скриньки?
— Я слухаю.
Генрі запалив цигарку. Вона відчула на собі його погляд, коли він видихнув сірий дим і поклав сірник.
— Ти чула про префекта з Шартра, якого катували за те, що він комуніст?
Ізабель спохмурніла.
— Ні.
— Він перерізав собі горло уламком скла, але не видав нікого. — Генрі загасив цигарку підошвою черевика й поклав недопалок у кишеню куртки. — Він збирає групу таких людей як ми, що хочуть відгукнутися на заклик де Голля. Він, хто перерізав собі горлянку, намагається зв’язатися з Лондоном, щоб особисто поговорити з де Голлем. Він хоче організувати рух «Вільних французів».
— Він не помер? — спитала Ізабель. — Перерізав лише голосові зв’язки?
— Не помер. Це називають дивом, — сказав Дідьє.
Генрі уважно дивився на Ізабель.
— Я маю дуже важливий лист. Його потрібно передати нашому зв’язковому в Парижі. На жаль, за мною пильно стежать. Як і за Дідьє.
— Зрозуміло, — сказала Ізабель.
— Я подумав про тебе, — мовив Дідьє.
— Про мене?
Генрі засунув руку в кишеню й дістав зім’ятий конверт.
— Ти віддаси це нашій людині в Парижі? Він чекатиме від сьогодні впродовж тижня.
— Але… у мене немає посвідчення.
— Так, — тихо сказав Генрі. — Тож якщо тебе впіймають… — Загроза зависла в повітрі. — Звісно, ніхто й слова поганого про тебе не скаже, якщо ти відмовишся. Це небезпечно.
Небезпечно — не те слово. По всьому Карріву розвішували повідомлення про страти в окупованій зоні. Нацисти вбивали французів за найменші порушення. Допомога рухові «Вільних французів» могла щонайменше закінчитися її ув’язненням. Однак вона вірила у вільну Францію так само, як її сестра вірила в Бога.
— Отже, ви хочете, щоб я дістала перепустку, поїхала в Париж, передала лист і повернулася додому. — Сформульоване в такий спосіб, завдання не здавалося таким уже й небезпечним.
— Ні, — відповів Генрі. — Ти маєш лишитися в Парижі й бути нашою поштовою скринькою, так би мовити. У наступні місяці буде багато таких посилок. У твого батька там квартира, чи не так?
Париж.
Ось куди вона так хотіла відтоді, як батько вигнав її. Залишити Карріву і стати частиною спільноти, яка протистоїть цій війні.
— Мій батько не дозволить мені лишитися в нього.
— То переконай його, — сказав Дідьє, осудливо на неї позираючи.
— Він не той, кого можна легко переконати, — зауважила вона.
— Отже, ти не зможеш цього зробити. Добре. Маємо відповідь.
— Зачекайте, — сказала Ізабель.
Генрі підійшов ближче. У його очах вона могла прочитати, що він волів би, аби вона відмовилася від цього завдання. Безперечно, він хвилювався за неї. Вона підняла голову й поглянула на нього.
— Я зроблю це.
— Тобі доведеться брехати всім, кого любиш, і постійно жити в страху. Ти зможеш? Ти ніде не почуватимешся в безпеці.
Ізабель похмуро засміялася. Приблизно таким і було її життя з дитинства.
— Ви наглянете за моєю сестрою? — спитала вона Генрі. — Подбаєте, щоб вона була в безпеці?
— За нашу роботу має бути винагорода, — сказав Генрі. Він із сумом дивився на неї. У цьому погляді була правда, яку вони всі засвоїли. Ніхто не був у безпеці. — Сподіваюся, ти переконаєшся в цьому.
У чому й була переконана Ізабель, то це в тому, що їй випав шанс зробити щось важливе.
— Коли я їду?
— Коли дістанеш посвідчення, а це буде нелегко.
«Що собі думає це дівчисько?»
Записка від чоловіка, як у шкільному подвір’ї? Від комуніста?
В’янн розгорнула жилавий шматок баранини, який цього тижня був їхнім пайком, і поклала його на стіл.
Ізабель завжди була невгамовною. Наче за покликом природи, вона любила порушувати правила. Безліч черниць і вчителів засвоїли, що її неможливо контролювати чи стримати.
Але таке! Це не поцілунок із хлопцем на танцях, утеча в цирк чи відмова носити корсет і панчохи.
Ідеться про війну й окуповану країну. Як Ізабель досі могла думати, що її вчинки не матимуть наслідків?
В’янн почала дрібно різати баранину. А тоді додала дорогоцінне яйце і шматок черствого хліба, приправивши все сіллю й перцем. Вона робила із суміші котлети, коли почула, як до будинку під’їхав мотоцикл. Жінка підійшла до дверей і прочинила їх, аби визирнути назовні.