Коли капітан Бек злізав із мотоцикла, його голова та плечі здійнялися над кам’яною стіною. За кілька секунд під’їхала зелена військова вантажівка і зупинилася поруч. У двір зайшли ще троє німецьких солдатів. Чоловіки розмовляли біля оповитого трояндами муру, який збудував її прапрадід. Раптом один із них підняв кувалду та вдарив по огорожі, яка одразу похитнулася. Камінь розлітався на друзки, а пелюстки троянд сипалися на землю.
В’янн кинулася надвір.
— Капітане!
Ще один удар кувалди.
— Мадам, — мовив Бек із нещасним виглядом. В’янн непокоїло те, що вона досить добре його знала, аби розрізняти настрій. — У нас наказ знести всі стіни вздовж цієї дороги.
Поки один солдат руйнував огорожу, двоє інших підійшли до парадних дверей, регочучи з якогось жарту. Не питаючи дозволу, вони пройшли повз В’янн і зайшли в будинок.
— Мої співчуття, — сказав Бек, переступаючи через каміння й підходячи до неї. — Я знаю, що ви любите троянди. І, як це не прикро, мої люди мусять провести реквізицію у вашому домі.
— Реквізицію?
Солдати вийшли з будинку. Один ніс картини, що висіли над каміном, а інший — м’який стілець із вітальні.
— Це був улюблений стілець моєї бабусі, — прошепотіла В’янн.
— Мені шкода, — сказав Бек. — Я не міг цього зупинити.
— Що ж таке діється…
В’янн не знала, відчувати полегшення чи занепокоєння, коли Ізабель під’їхала на своєму велосипеді до купи каміння й поставила його біля дерева. Між їхнім маєтком і дорогою більше не було огорожі.
Ізабель була дуже гарною. Навіть попри те, що її обличчя почервоніло й блищало від поту після поїздки на велосипеді. Блискуче біляве волосся підкреслювало його риси. Її поблякла червона сукня сиділа на ній ідеально.
Солдати зупинилися й витріщилися на дівчину, тримаючи скручений обюссонський килим із їхньої вітальні.
Бек зняв свій кашкет. Він щось сказав солдатам, і вони поквапилися до вантажівки.
— Ви знесли нашу огорожу? — спитала Ізабель.
— Штурмбанфюрер хоче бачити всі будинки з дороги. Хтось поширює антинімецьку пропаганду. Ми знайдемо й заарештуємо їх.
— Думаєте, варто таке робити через невинні папірці? — сказала Ізабель.
— Вони аж ніяк не невинні, мадемуазель. Вони закликають до тероризму.
— Так, тероризму допустити не можна, — відповіла Ізабель, схрестивши руки на грудях.
В’янн не зводила з Ізабель погляду. Щось із нею було не так. Її сестра стримувала свої емоції, була спокійною, наче кіт перед стрибком.
— Капітане, — заговорила Ізабель після паузи.
— Так, мадемуазель?
Повз них пройшли солдати, виносячи обідній стіл.
Ізабель зачекала, поки вони їх проминуть, а тоді підійшла до капітана.
— Мій тато хворий.
— Невже? — спитала В’янн. — Чому я про це не знаю? Що з ним?
Ізабель не звертала на В’янн уваги:
— Він попросив мене приїхати в Париж і доглянути його. Але…
— Він хоче, щоб ти доглядала його? — скептично спитала В’янн.
— Ви ж знаєте, мадемуазель, щоб поїхати, вам потрібна перепустка, — відповів Бек.
— Я знаю. — Ізабель заледве дихала. — Я… подумала, ви могли б дістати її для мене. Ви сім’янин. Я певна, ви розумієте, як важливо виконати прохання батька.
Дивно, але поки Ізабель говорила, капітан крадькома поглядав на В’янн, ніби йшлося про неї.
— Так, я можу дістати для вас перепустку, — мовив капітан. — Для такої термінової родинної справи.
— Я дуже вдячна, — сказала Ізабель.
В’янн була приголомшеною. Невже Бек не бачить, що її сестра маніпулює ним? І чому він поглянув на В’янн, перш ніж відповісти їй?
Коли Ізабель отримала, що хотіла, вона повернулася до велосипеда. Тримаючи за кермо, вона повела його в сарай. Гумові колеса стрибали на нерівній поверхні.
В’янн кинулася за нею.
— Тато хворий? — спитала вона, наздогнавши сестру.
— Із ним усе гаразд.
— То ти збрехала? Але чому?
Ізабель замислилася лише на мить, та це було помітно.
— Думаю, немає сенсу брехати. Усе й так очевидно. Я тікала щоп’ятниці, щоб зустрічатися з Генрі, а тепер він кличе мене в Париж. У нього маленька квартирка на Монмартрі.
— Ти з глузду з’їхала?
— Здається, я закохана. Трохи. Мабуть.
— Ти збираєшся перетнути окуповану нацистами Францію, щоб провести кілька ночей у Парижі в ліжку чоловіка, якого ти, можливо, кохаєш? Трохи.
— Так, — сказала Ізабель. — Це неймовірно романтично.
— Ти, мабуть, мариш. Може, у тебе якась психічна хвороба?
Вона поставила руки в боки й несхвально пирхнула.
— Якщо кохання — це хвороба, то я, вочевидь, її підчепила.
— Святий Боже! — В’янн склала руки на грудях. — Я можу якось зупинити це безумство?
Ізабель подивилася на неї.
— Ти мені віриш? Гадаєш, я поїхала б через окуповану Францію задля забавки?
— Це тобі не втеча в цирк, Ізабель.
— І… ти думаєш, що це в моєму дусі?
— Звичайно, — знизала плечима В’янн. — Така дурість.
Здавалося, Ізабель занепала духом.
— Просто тримайся подалі від Бека, коли я поїду. Не довіряй йому.
— Це так у твоєму стилі. Ти турбуєшся так сильно, щоб застерігати мене, але не досить, щоб залишитися зі мною. Найважливіше те, чого хочеш ти. Ми із Софі можемо хоч згинути.
— Це неправда.
— Та невже? Їдь у Париж, розважайся, але щосекунди пам’ятай, що ти кидаєш свою небогу й мене. — В'янн озирнулася й поглянула на чоловіка, який спостерігав, як грабують її будинок. — Із ним.
Розділ 14
Я зв’язана, наче курча, яке збираються підсмажити. Я знаю, що ці сучасні паски безпеки — хороша річ, але від них у мене починається клаустрофобія. Я з покоління, яке не чекало захисту від будь-яких небезпек.
Я пам’ятаю часи, коли кожен мав приймати розумні рішення. Ми знали про ризик, але все одно йшли на нього. Я пам’ятаю, як летіла на своєму старому «Шевроле», втискаючи педаль газу в підлогу, курила цигарку й слухала «Lady, Miss Clawdy» через маленькі динаміки, а діти тим часом стрибали по задньому сидінню, наче кеглі для боулінгу.
Мабуть, мій син думає, що я спробую втекти. Це обґрунтоване побоювання. За останній місяць моє життя перевернулося з ніг на голову. На моєму подвір’ї стоїть табличка «Продано», і я покидаю свій дім.
— Хіба не гарна алея? — каже мій син. Він завжди так робить. Заповнює паузи словами. Він добирає їх дуже обережно. Це робить його хорошим хірургом. Безцінним.
— Так.
Він звертає на парковку. Як і вздовж під’їзної алеї, тут цвітуть дерева. Маленькі білі квіточки падають на землю, наче шматочки тканини в ательє у кравця.
Поки ми паркуємося, я незграбно борюся з паском безпеки. Мої руки тепер мене не слухаються. Це так мене бісить, що я лаюся вголос.
— Я допоможу, — каже син, звільняючи мене від паска.
Він виходить з авто і з’являється біля моїх дверей, перш ніж я встигаю взяти сумочку.
Він відчиняє двері і, підтримуючи мене за руку, допомагає вийти з авто. Поки ми долаємо малесеньку відстань від парковки до входу, мені доводиться двічі зупинятися, аби перевести подих.
— Дерева такі гарні цієї пори року, — каже він, поки ми йдемо через стоянку.
— Так.
Це сливові дерева. Вони розкішні, рожеві, але я чомусь раптом згадую, як цвітуть каштани вздовж Єлисейських Полів.
Мій син міцніше бере мене за руку. Він розуміє мій біль від того, що я покидаю дім, який майже п’ятдесят років був моєю святинею. Але тепер час дивитися вперед і не озиратися.
Будинок для людей похилого віку Оушн Крест.
Правду кажучи, це місце здається непоганим. Можливо, трохи занадто індустріалізоване. Зачинені вікна, ідеальний газон на галявині перед входом й американський прапор над дверима. Це довга й низька споруда. Думаю, зведена в сімдесяті, коли майже все було огидне. Тут два крила, розташовані з обох боків подвір’я, де, як я думаю, літні люди сидять у візках, повернувшись до сонця, і чекають. Дякувати Богові, я житиму не в східній частині будівлі, де тримають інвалідів. Принаймні поки що. На щастя, я ще здатна давати раду собі та своєму житлу.