В’янн знала, що на це відповіла б Ізабель.
Бек сидів навпроти неї, а Софі — ліворуч. Вона розповідала про те, що сьогодні було в школі. Коли дівчинка на секундну замовкла, Бек сказав щось про риболовлю, і вона засміялася. В’янн відчувала відсутність Ізабель так сильно, як раніше відчувала її присутність.
«Тримайся якнайдалі від Бека».
В’янн чула її застереження так чітко, наче його вголос вимовили біля неї. Вона знала, що в цьому її сестра мала рацію. Зрештою, В’янн не могла забути той список, звільнення вчителів і те, як Бек сидів за своїм столом із купою їжі під ногами й портретом фюрера на стіні.
— … моя дружина розчарувалася в моєму вмінні вправлятись із сіткою після того… — розповідав він з усмішкою.
Софі сміялася.
— Мій тато якось упав у річку, коли ми рибалили. Пам’ятаєш, мамо? Він сказав, буцімто риба така велика, що потягла його за собою. Так, мамо?
В’янн повільно закліпала очима. Вона не одразу помітила, що розмова дійшла й до неї.
Усе це… щонайменше здавалося дивним. Коли раніше Бек сидів із ними за столом, розмови були рідкістю. Хто міг говорити, коли поруч була розгнівана Ізабель?
«Тепер усе інакше, адже ваша сестра поїхала».
В’янн зрозуміла, що він мав на увазі. Напруга в домі зникла, зокрема за цим столом.
Що ще зміниться без неї?
«Тримайся якнайдалі від Бека».
Як В’янн могла це зробити? І коли востаннє вона так приємно вечеряла… і чула сміх Софі?
Коли Ізабель вийшла з вагона, на Ліонському вокзалі було повно німецьких солдатів. Оскільки вона взяла велосипед із собою, та ще й на додачу мала валізу, то постійно на щось натикалася, а нетерплячі парижани штовхали її. Вона місяцями мріяла повернутися сюди.
У її мріях Париж був такий, як і раніше, не зачеплений війною.
Але цього вечора понеділка, після тривалої подорожі, вона побачила правду. Може, будівлі й лишилися на місці й поза Ліонським вокзалом не було видно слідів бомбардування, але навіть серед білого дня тут було якось темно. Коли вона їхала на велосипеді бульваром, у навколишній тиші відчувався відчай.
Її любе місто було схоже на колись прекрасну куртизанку, яка тепер зістаріла, стала занедбаною й непотрібною коханцям. Менш ніж за рік це магічне місце втратило свою сутність. Усюди лунав тупіт німецьких чобіт, а на кожному монументі майоріла свастика.
Єдиними машинами, які вона бачила, були чорні «Мерседес-Бенц», прикрашені маленькими прапорцями зі свастикою, вантажівки Вермахту й сірі танки. Скрізь уздовж бульвару штори на вікнах були опущені. Мало не за кожним рогом були зведені барикади. Дорожні знаки вказували напрямок німецькою, а годинники показували німецький час.
Ізабель не підводила очей, коли проїздила повз групки німецьких військових і кафе обабіч тротуарів, заповнених людьми у формі. Повернувши на бульвар Бастилїї, вона побачила літню жінку на велосипеді, що намагалася проїхати повз барикаду. На її шляху стояв нацист і лаявся німецькою, якої вона, вочевидь, не розуміла. Жінка розвернула свій велосипед і поїхала геть.
Аби дістатися книжкової крамниці, Ізабель знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Коли вона нарешті зупинилася біля входу, її нерви були на межі. Дівчина поставила велосипед біля дерева. Тримаючи валізу в спітнілих під рукавичками долонях, вона підійшла до дверей. У вікні Ізабель побачила своє відображення: нерівно відрізане біляве волосся, бліде обличчя з нафарбованими яскраво-червоними губами (це єдина косметика, яка в неї лишилася). На ній було її найкраще вбрання для подорожей: синій картатий жакет, а також капелюх і спідниця, які до нього пасували. У неї були не найкращі рукавички, але тепер ніхто не звертав на таке уваги.
Вона хотіла бути гарною, аби вразити батька. Показати, що вона доросла.
Скільки разів у своєму житті вона переживала через волосся й одяг, перш ніж повернутися у свою паризьку квартиру й дізнатися, що тато у від’їзді, В’янн «надто зайнята», щоб приїхати із села, а поки Ізабель на канікулах, про неї подбає якась подруга батька? Доволі часто. Тож у тринадцять років вона перестала їздити додому на канікули. Краще було сидіти в порожній кімнаті гуртожитку, ніж проводити час із людьми, які не знають, що з нею робити.
Однак тепер усе інакше. Генрі, Дідьє, а також їхнім таємничим друзям із руху «Вільних французів» було потрібно, щоб Ізабель жила в Парижі. Вона їх не підведе.
Штори на вітринах книжкової крамниці були запнуті, а ґрати, які захищали скло, — зачинені. Вона смикнула двері, але вони не відчинилися.
О четвертій годині в понеділок? Вона підійшла до тріщини у фасаді, яка завжди була батьковим сховком, знайшла там ключ і відчинила двері.
Вузенька крамничка ніби затамувала подих у темряві. Тут панувала абсолютна тиша. Не було чути, як її батько гортає сторінки улюбленого роману чи щось шкрябає на папері, намагаючись писати вірші, які були його пристрастю, поки мама не померла. Дівчина зачинила двері й клацнула вимикачем.
Нічого.
Вона навпомацки дійшла до столу і знайшла свічку в старому мідному підсвічнику. Після ретельного обшуку шухляд вона виявила сірники й запалила її.
Тьмяне світло відкрило її очам хаос у кожному куточку крамниці. Половина полиць була порожня. Деякі були зламані чи висіли криво. Книги купою валялися на підлозі. Плакати були зірвані. Здавалося, наче тут шаленіли мародери, шукаючи якийсь потаємний сховок і знищуючи все на своєму шляху.
Тато.
Ізабель швидко вийшла з крамниці, навіть не поклавши на місце ключ. Вона кинула його в кишеню жакета й стрибнула на велосипед. Дівчина їхала невеличкими вулицями (одними з небагатьох, де не було барикад), поки не дісталася вулиці де Гренеля, а звідти рушила додому.
Квартира на бульварі де ла Бурдоне належала родині її батька понад сто років. З обох боків вулиці стояли будинки з піщанику з чорними залізними балконами і вкритими шифером дахами. Вирізьблені з каменю херувими прикрашали карнизи. Приблизно за шість кварталів звідси в небо здіймалася Ейфелева вежа. На вулицях були десятки магазинних вітрин із привабливими навісами й кав’ярень зі столиками, розставленими просто біля входу. Верхні поверхи були житловими приміщеннями. Зазвичай Ізабель неквапливо ходила тут по тротуарах, зазираючи у вітрини і спостерігаючи за метушнею навколо. Але не сьогодні. Кафе й бістро були порожні. Жінки в поношеному одязі та з утомою на обличчях стояли в чергах по їжу.
Дістаючи ключ із сумочки, Ізабель дивилася вгору, на зашторені вікна. Відчинивши двері, вона зайшла в темний вестибюль разом із велосипедом. Пристебнувши його ланцюжком до труби й проминувши невеличкий ліфт, що був завбільшки з труну і, вочевидь, тепер не працював через брак електроенергії, дівчина пішла вузькими сходами, які звивалися навколо шахти ліфта. Нарешті вона дісталася п’ятого поверху, де було двоє дверей. Одні вели в лівий бік будівлі, а інші, праворуч, належали їм. Вона відімкнула квартиру і зайшла всередину. Ізабель здалося, наче вона почула, як відчинилися двері сусідів. Коли вона повернулася, щоб привітатися з мадам Леклерк, двері швидко зачинилися. Вочевидь, стара носата пані стежила за всіма, хто приходить і йде з квартири 6В.
Дівчина ввійшла до квартири й зачинила за собою двері.
— Тату?
Хоч на дворі був білий день, через штори на вікнах тут було темно.
— Тату?
Ніхто не відповів.
Правду кажучи, їй полегшало. Вона затягла валізу у вітальню. Ця темрява нагадала їй давні часи. Тоді у квартирі було похмуро й тхнуло пліснявою, але вона здавалася живою та було чути кроки, від яких скрипіла дерев’яна підлога.
«Тихо, Ізабель, мовчи. Твоя мама тепер з янголами».
Вона клацнула вимикачем. Оздоблена прикрасами люстра з дутого скла ожила. Її скляні гілочки сяяли, наче були з якогось іншого світу. Ізабель роззирнулася навколо в цьому слабкому світлі й помітила, що зі стін зникло кілька картин. У кімнаті, що відбивала тонке чуття стилю її матері, було зібрано антикваріат, який залишився від попередніх поколінь. Два вікна, тепер запнуті шторами, мали відкривати з балкона чудовий вид на Ейфелеву вежу.