Ізабель вимкнула світло. Не було сенсу витрачати дорогоцінну електроенергію, поки вона чекала. Дівчина сіла за круглий дерев’яний стіл під люстрою. Упродовж багатьох років за його нерівною шерехатою поверхнею минуло безліч вечерь. Її рука ніжно гладила подряпини на деревині.
«Дозволь мені лишитися, тату. Будь ласка. Я поводитимуся добре».
Скільки їй тоді було? Одинадцять? Дванадцять? Вона була непевна. Однак на ній точно була блакитна форма дівчачої школи при монастирі. Здається, це було в іншому житті. А тепер вона знову тут, готова благати його — любити її — дозволити їй лишитися.
Як довго ще чекати? Дівчина не знала, скільки просиділа в темряві, згадуючи свою матір, бо вже майже забула, яким було її обличчя. Нарешті вона почула кроки й клацання замка.
Двері відчинилися, й Ізабель звелася на ноги. Вона чула, як він іде коридором повз маленьку кухню.
Вона мала б бути сильною й рішучою, але сміливість, яка була такою ж органічною її рисою, як і зелені очі, завжди кудись зникала в присутності батька. Так було і тепер.
— Тату? — озвалася вона в темряву. Вона знала, як він ненавидить несподіванки.
Ізабель почула, як він застиг.
Тоді клацнув вимикач, і світло залило кімнату.
— Ізабель, — сказав він, зітхнувши, — що ти тут робиш?
Вона знала, що не можна показувати свою нерішучість цьому чоловікові, якому було байдуже до її почуттів. Тепер у неї було завдання.
— Я повернулася, щоб жити з тобою в Парижі. Знову, — додала вона, секунду подумавши.
— Ти залишила В’янн і Софі самих із нацистом?
— Повір мені, їм буде безпечніше без мене. Рано чи пізно я зірвалася б.
— Зірвалася б? Та що з тобою? Ти повернешся в Карріву завтра вранці.
Він пройшов повз неї до дерев’яного буфета, що стояв біля обклеєної шпалерами стіни. Наливши собі склянку бренді, він спустошив її трьома великими ковтками й налив ще одну. Допивши і її, він повернувся до доньки.
— Ні, — сказала вона.
Це єдине слово розпалило її. Чи казала вона йому колись таке? Вона повторила це знову:
— Ні.
— Даруй, що?
— Я сказала ні, тату. Цього разу я не коритимусь тобі. Я не поїду. Це і мій дім. Мій дім, — на останніх словах її голос зірвався. — Я дивилася, як мама шиє ці портьєри на своїй машинці. Цей стіл вона успадкувала від свого двоюрідного дідуся. На стінах моєї спальні — мої ініціали. Я намалювала їх маминою помадою, коли вона не бачила. Закладаюся, що в моїй потаємній кімнаті, моїй фортеці, досі вздовж стін сидять мої ляльки.
— Ізабель…
— Ні. Ти не виженеш мене, тату. Надто часто ти це робив. Ти мій батько. Це мій дім. У країні війна, — вона нахилилася й підняла валізу, що стояла під ногами.
У блідому світлі люстри вона бачила, як поразка поглиблює зморшки на щоках її батька. Його плечі опустилися. Чоловік налив собі ще бренді й жадібно випив. Вочевидь, він не міг дивитися на неї без дози алкоголю.
— Тут немає вечірок, — сказав він. — І немає твоїх університетських кавалерів.
— Виходить, такої ти про мене думки? — відповіла вона, а потім змінила тему. — Я була біля книжкової крамниці.
— Нацисти, — коротко кинув він. — Одного дня вони забігли й забрали всі роботи Фройда, Манна, Троцького, Толстого, Моруа. Вони все це спалили. І музику також. Я краще зачиню крамницю, ніж продаватиму лише те, що вони дозволяють. Так я і вчинив.
— То як ти заробляєш на життя? Поезією?
Він гірко й невиразно засміявся:
— Тепер не найкращий час для таких шляхетних захоплень.
— Тоді як ти платиш за електрику та їжу?
У виразі його обличчя щось змінилося.
— У мене хороша робота в готелі «Де Крійон».
— В обслузі? — Їй було складно уявити, як він наливає пиво німцям.
Він відвів погляд.
Ізабель відчула щось неприємне в животі.
— На кого ти працюєш, тату?
— На вище німецьке командування в Парижі, — відповів він.
Ізабель зрозуміла, що це за відчуття. Сором.
— Після того, що вони зробили з тобою під час Великої війни…
— Ізабель…
— Я пам’ятаю, як мама розповідала, яким ти був до війни і як вона зламала тебе. Я мріяла, що одного дня ти згадаєш, як був батьком. Але все це була брехня, чи не так? Ти просто боягуз. Тієї ж миті, як нацисти повернулися, ти побіг їм служити.
— Як ти смієш судити мене й те, через що я пройшов? Тобі вісімнадцять!
— Дев’ятнадцять, — парирувала вона. — Скажи мені, тату, ти носиш окупантам каву, ловиш для них таксі, коли вони збираються в ресторан «Maxim’s»? Ти їси їхні недоїдки?
Він наче зів’яв на її очах. Постарів. Вона чомусь пошкодувала про такі різкі слова, хоч то була правда, і він на це заслужив. Але вже не можна було відступати.
— То ми домовилися? Я житиму тут, у своїй старій кімнаті. Ми навіть не мусимо розмовляти, якщо ти так хочеш.
— У місті немає їжі, Ізабель. Принаймні для нас, парижан. По всьому місту розклеєні оголошення, які навіть забороняють нам їсти пацюків. І це можна зрозуміти. Люди їдять морських свинок. Тобі буде краще в селі, де є сад.
— Мені не потрібен комфорт. Чи безпека.
— То що ти забула в Парижі?
Вона зрозуміла свою помилку. Своїми ж словами вона встановила пастку й потрапила в неї. Її батько був багато ким, але не дурнем.
— Я тут, щоб зустрітися з другом.
— Тільки не кажи, що мова про хлопця. Скажи, що ти розумніша за це.
— У селі нудно, тату. Ти ж мене знаєш.
Він зітхнув і налив собі ще склянку. Ізабель побачила його красномовний погляд. Скоро він, хитаючись, піде геть, щоб побути на самоті з думками.
— Якщо ти залишишся, то маєш виконувати деякі правила.
— Правила?
— Ти приходитимеш додому до комендантської години. Завжди, без винятків. Ти не будеш надокучливою. Я ненавиджу, коли навколо хтось крутиться. Ти ходитимеш у магазини щоранку і діставатимеш нам щось на продуктові талони. І ти знайдеш роботу, — він замовк і поглянув на неї, примруживши очі. — І якщо ти потрапиш у таку ж халепу, як твоя сестра, я тебе викину. Крапка.
— Я не…
— Мені байдуже. Робота, Ізабель. Знайди її.
Він усе говорив, коли вона розвернулася й пішла геть. Вона зайшла до своєї старої спальні й грюкнула дверима.
Вона впоралася! Хоч раз вона все зробила правильно. Хіба не байдуже, що він злий та недоброзичливий? Вона тут. У своїй спальні, у Парижі. І вона залишається.
Кімната була менша, ніж вона пам’ятала. Стіни були пофарбовані в яскраво-білий колір. Тут стояло двомісне ліжко із залізним каркасом і балдахіном, на дерев’яній дощаній підлозі лежав старий вицвілий килим, а крісло епохи Людовіка XV, вочевидь, знало кращі часи. Зашторене вікно виходило на внутрішнє подвір’я будинку. Маленькою дівчинкою вона завжди знала, коли її сусіди виносять сміття, бо чула, як вони стукають кришками баків. Поклавши валізу на ліжко, вона почала розпаковуватися.
Назад Ізабель повернулася з тим же одягом, який узяла із собою, тікаючи з Парижа. Речі, які дівчина носила постійно, були затерті, тоді як решта одягу, який вона успадкувала від мами — прекрасні сукні-чарльстон, спідниці-кльош, вечірні вбрання із шовковою бахромою, вовняні костюми, що, здавалося, були як на неї шиті, і крепові сукні — весь час так і висіли в гардеробі. Тут була ціла купа капелюшків і бальних черевичків для бальних танців та прогулянок садами Родена під руку з «правильним» хлопцем. Одяг на будь-який випадок. Але в Парижі більше не було «правильних» хлопців. Тут взагалі майже не було хлопців. Вони всі були полоненими в німецьких таборах чи десь переховувалися.
Коли одяг повернувся на вішаки в гардеробі, вона зачинила дверцята з червоного дерева й відсунула шафу вбік, щоб відкрити таємний хід за нею.
Її фортеця.
Ізабель нахилилась і відчинила двері, вбудовані в білу фільонкову стіну, натиснувши на правий верхній кут. Перед нею відкрилася комора близько два на два метри. Навіть десятирічною дівчинкою їй доводилося тут нахилятися. Звісно ж, її ляльки були на місці: деякі попадали, але інші стояли рівно.
Ізабель зачинила двері у свої спогади й поставила шафу на місце. Вона швидко переодяглась у рожеву шовкову нічну сорочку, яка нагадувала їй маму. Вона досі трохи пахла трояндами. А може, їй просто здалося. Вийшовши з кімнати, щоб почистити зуби, дівчина зупинилася біля зачиненої батькової кімнати.