Вона чула, як він пише. Його чорнильна ручка шкрябала грубий папір. Час від часу він лаявся й замовкав. (Не було жодних сумнівів, саме тоді він випивав.) А далі почувся глухий звук, наче пляшка (чи, може, кулак) грюкнула об стіл.
Готуючись до сну, Ізабель закрутила волосся, умилася й почистила зуби. Прямуючи назад у спальню, вона знову почула, як батько лається. Цього разу голосніше, мабуть, через випивку. Вона зайшла в кімнату й зачинила за собою двері.
«Я ненавиджу, коли навколо хтось крутиться».
Вочевидь, це означало, що її батько терпіти не міг перебувати з нею в одній кімнаті.
Дивно, що вона цього не помітила, коли жила з ним кілька тижнів після виключення зі школи — до її заслання в село.
А й справді, тоді вони ніколи разом не їли. Жодного разу не говорили про щось бодай трохи важливе. Якимось чином вона цього не помітила. Вони разом працювали в крамниці. Невже вона була такою вдячною вже за саму його присутність, що не звертала уваги на його мовчання?
Утім, тепер вона це помічала. Вона пробула в Парижі вже три дні. Три нестерпно тихі дні.
Він постукав у двері її кімнати так сильно, що вона навіть зойкнула від несподіванки.
— Я йду на роботу, — сказав батько крізь двері. — Продуктові талони на столі. Я залишив тобі сто франків. Дістань усе, що зможеш.
Вона почула його важкі кроки в коридорі. Потім двері зачинилися.
— І тобі на все добре, — пробурмотіла Ізабель, якій було прикро через його тон.
А тоді вона згадала.
Сьогодні саме той день.
Вона скинула ковдру, зіскочила з ліжка і, не вмикаючи світла, одяглася. Ізабель ретельно продумала своє вбрання: сіра сукня, чорний берет, білі рукавички й остання пара чорних черевичків. На жаль, у неї не було панчіх.
Вона критично роздивлялася себе в дзеркалі, але побачила лише звичайне дівчисько в бляклій сукні з чорною дамською сумочкою.
Вона вкотре відкрила свою сумку й поглянула всередину. Прорізавши тоненький отвір у підкладці, дівчина засунула туди товстий конверт. На перший погляд, здавалося, що сумочка порожня. Навіть якщо її зупинять (хоча навіщо? дев’ятнадцятирічна дівчина просто йде обідати), то нічого не побачать, окрім паперів, продуктових талонів, посвідчення особи, прописки й перепустки для поїздок. Саме те, що там і мало б бути.
О десятій Ізабель вийшла з квартири. Надворі її зустріло яскраве тепле сонце. Вона сіла на велосипед і поїхала в напрямку набережної.
Коли дівчина дісталася вулиці Ріволі, чорні машини, зелені військові вантажівки з паливними баками й чоловіки на конях заполонили все навколо. Парижани ходили по тротуарах та їздили лише кількома вулицями, де їм це було дозволено. Щоб роздобути їжу, вони вистоювали в чергах, які простягалися на цілі квартали. Їх легко можна було відрізнити завдяки зневірі на обличчях і тому, як вони поспішали пройти повз німецьких солдатів, не дивлячись їм у вічі. Біля ресторану «Maxim’s», під знаменитим червоним тентом, вона побачила купку нацистів у високих чинах, які чекали, щоб зайти всередину. Ходили чутки, що найкращі продукти з усієї країни звозили до цього ресторану, аби подавати вищому командуванню.
А тоді вона помітила її — залізну лаву біля входу у Французький театр.
Ізабель натиснула на гальма й різко зупинилася. Знявши одну ногу з педалі, вона стала нею на землю. Дівчина мало не вивихнула щиколотку, коли перенесла на неї вагу. Уперше її хвилювання трохи межувало зі страхом.
Її сумочка раптом стала неймовірно важкою. Її долоні й волосся під обідком фетрового капелюшка почали пітніти.
Візьми себе в руки.
Зрештою, вона була агентом, а не наляканою школяркою. Й усвідомлювала, на який ризик іде.
Поки вона там стояла, до лави підійшла жінка й сіла спиною до Ізабель.
Жінка. Вона не чекала, що зв’язковим буде жінка, але це її чомусь заспокоїло.
Ізабель глибоко вдихнула й пішла з велосипедом через пішохідний перехід, повз кіоски, де продавали шарфи та різні дрібниці. Підійшовши до жінки, вона промовила те, що їй наказали:
— Гадаєте, мені сьогодні знадобиться парасолька?
— Я думаю, буде сонячно.
Жінка повернулася. У неї було темне волосся, охайно зачесане назад, і яскраво виражені східноєвропейські риси обличчя. Їй було близько тридцяти, але, здавалося, в неї був погляд старшої людини.
Ізабель почала відкривати сумочку, але жінка різко перервала її:
— Ні. Іди за мною, — сказала вона і швидко встала.
Ізабель трималася позаду неї. Вони йшли широкими, усипаними гравієм просторами, творінням Наполеона, і неймовірна вишуканість Дувра величаво огортала їх своєю красою. Хоч тепер і важко було повірити, що колись тут бували королі й імператори, а не розвішані скрізь стяги зі свастикою й німецькі солдати, які сиділи на лавах у саду Тюїльрі. У провулку жінка шмигнула в невеличку кав’ярню. Пристебнувши велосипед до дерева, Ізабель зайшла за нею та сіла навпроти.
— Конверт у тебе?
Ізабель кивнула. Тримаючи сумочку на колінах, вона відкрила її, дістала лист і передала жінці під столом.
Двоє німецьких офіцерів увійшли в бістро й сіли неподалік.
Жінка нахилилась уперед і поправила капелюх Ізабель. Це був дивний інтимний жест, ніби вони були сестрами чи найкращими подругами. Нахилившись іще ближче, жінка прошепотіла їй на вухо:
— Ти чула про колабораціоністів?
— Ні.
— Це французи — чоловіки й жінки, які працюють на німців. Вони є не лише у Віші. Завжди будь насторожі. Вони люблять видавати нас гестапо. І якщо вони вже дізналися твоє ім’я, за тобою завжди стежитиме гестапо. Не довіряй нікому.
Вона кивнула.
Жінка відсунулась і поглянула на неї.
— Навіть своєму батькові.
— Звідки ви знаєте про мого батька?
— Ми хочемо зустрітися з тобою.
— Ви вже зустрілися.
— Ми, — сказала вона тихо. — Будь на розі бульвару Сен-Жермен і вулиці Сен-Сімон завтра опівдні. Не спізнюйся, не бери велосипед і дивися, щоб за тобою не стежили.
Ізабель здивувало, як швидко жінка підвелася. За мить її вже не було. Ізабель залишилася сама під пильним поглядом німецьких військових за сусіднім столиком. Вона змусила себе замовити каву з молоком (хоча знала, що молока не буде, а кава буде цикорієва). Швидко допивши, дівчина вийшла з кафе.
На розі вона побачила оголошення, приклеєне до вікна. У ньому повідомлялося про страти за якісь правопорушення. Поруч, на вітрині кінотеатру, висів жовтий плакат, який застерігав: «Євреям вхід заборонено».
Коли вона відстебнула велосипед, поруч вигулькнув німецький солдат і вона на нього наштовхнулася.
Він дбайливо спитав, чи з нею все гаразд. Вона награно всміхнулася й кивнула:
— Так, дякую.
Поправивши сукню, вона затисла сумочку під пахвою та всілася на велосипед. Не озираючись, дівчина поїхала геть від солдата.
Їй вдалося. Вона дістала посвідчення, приїхала в Париж, змусила тата дозволити їй залишитися і передала перше секретне повідомлення для «Вільних французів».
Розділ 16
Ізабель не було вже тиждень, і В’янн мусила визнати, що жити в Le Jardin стало легше. Жодних істерик, завуальованих зауважень у бік капітана Бека. Ніхто більше не змушував В'янн вести якісь безглузді битви в уже програній війні. Однак іноді без Ізабель у будинку було надто тихо, а в тиші думки В’янн ставали надміру голосними.
Як-от зараз. Вона вже кілька годин не спала. Просто дивилася у стелю своєї спальні й чекала світанку.
Нарешті жінка встала й спустилася сходами вниз. Вона налила собі філіжанку гіркої кави з жолудів, пішла на заднє подвір'я і примостилася на улюблений стілець Антуана під розлогими гілками тисового дерева, слухаючи, як кури сонно порпаються в багні.
Гроші майже скінчилися. Тепер їм доведеться жити на її скромну платню вчительки.