Леві подивився на неї:
— Що на це скаже твій батько? Я думав, він зачинив крамницю, коли нацисти почали диктувати, що йому продавати.
— Мій батько працює на нацистів, — відповіла вона з гіркотою в голосі. — Його думка мало чого варта. Він наказав мені знайти роботу. Це і буде моєю роботою. Ви всі зможете бачити мене, коли потрібно. Це ідеальний варіант.
— Авжеж, — сказав Леві, але його слова прозвучали так, наче він був не згоден. — Гаразд. Анук принесе тобі нові документи, коли ми дістанемо посвідчення. Нам потрібне твоє фото.
Він примружив очі.
— І ще одне, Ізабель. Дозволь мені трохи побути старим і нагадати молодій дівчини, яка звикла діяти імпульсивно, що тепер це неприпустимо. Ти знаєш, я друг твого батька. Принаймні був ним, доки він не показав свого справжнього обличчя. Час подорослішати і робити те, що тобі кажуть. Завжди. Без винятків. Це для твоєї ж і нашої безпеки.
Ізабель стало соромно через те, що він мусив усе це їй казати в присутності інших.
— Звісно.
— І якщо тебе впіймають, — додала Анук, — то поводитимуться з тобою по-особливому, зважаючи на те, що ти жінка. Розумієш? Для нас вони вигадують особливі покарання.
Ізабель проковтнула клубок у горлі. Іноді вона думала про ув’язнення і страту. Але про це вона не думала, хоч і варто було б.
— Ми вимагаємо один від одного — або принаймні сподіваємося на це — давати решті два дні.
— Два дні?
— Якщо тебе впіймають і… допитуватимуть. Намагайся не казати нічого два дні. Це дасть нам час, щоб зникнути.
— Два дні, — повторила Ізабель. — Це не так уже й довго.
— Ти дуже помиляєшся, — похмуро відповіла Анук.
За наступні шість днів Ізабель чотири рази залишала Париж. Вона відвозила пакунки в Амбуаз, Блуа та Ліон. Вона більше часу проводила на вокзалах, ніж у квартирі батька, що задовольняло їх обох. Поки вона днями стояла в чергах по їжу й поверталася додому до комендантської години, її татові було байдуже, що вона робить. Утім, тепер вона знову була в Парижі, готова перейти до наступної стадії свого плану.
— Ти не відкриєш крамниці.
Ізабель пильно дивилася на батька. Він стояв біля заштореного вікна. У блідому світлі помешкання здавалося гарним, але занедбаним. Його досі прикрашав антикваріат, який збирали кілька поколінь родини. На стінах граційно висіли картини у важких позолочених рамах (деяких бракувало, адже батько, вочевидь, продав їх: на стіні від них лишилися самі чорні тіні). Якби можна було підняти штори, з вікна відкрився б неперевершений вид на Ейфелеву вежу.
— Ти ж казав мені знайти роботу, — вела вона далі вперто. Загорнутий у папір пакунок у її сумочці надавав їй сил для розмови з татом. До того ж він уже був трохи п’яним. Незабаром він розвалиться у великому кріслі у вітальні та завиватиме уві сні. У дитинстві через ці жалібні звуки їй хотілося заспокоїти його. Але більше такого бажання не виникало.
— Я мав на увазі роботу, за яку платять, — відповів він сухо і налив собі ще склянку бренді.
— Чому б тобі вже не взяти глека? — сказала вона.
Він пропустив шпильку повз вуха.
— Я цього не терпітиму. Годі. Ти не відкриєш книжкової крамниці.
— Я це вже зробила. Сьогодні. Весь вечір там прибирала.
Він завмер. Його густі сиві брови поповзли вгору.
— Ти прибирала?
— Так, прибирала, — відрубала вона. — Знаю, це дивує тебе, тату, але мені вже не дванадцять, — вона підійшла ближче. — Я зроблю це. Я так вирішила. Так я матиму час, аби стояти в чергах по їжу, і зароблятиму трохи грошей. Німці купуватимуть у мене книжки. Обіцяю.
— Ти з ними фліртуватимеш? — спитав він.
Вона відчула нотки докору.
— Каже чоловік, який на них працює.
Він витріщився на неї, а вона на нього.
— Добре, — сказав він нарешті. — Роби, як знаєш. Але комора в задній частині крамниці моя. Моя, Ізабель. Я зачиню її, заберу ключ, а ти поважатимеш моє бажання і триматимешся якнайдалі від тієї кімнати.
— Чому?
— Немає значення.
— Ти там зустрічаєшся з жінками? На дивані?
Він похитав головою.
— Ти дурне дівчисько. Дякувати Богові, твоя мати не дожила до цього часу й не бачить, ким ти стала.
Це дуже сильно зачепило Ізабель.
— Як і ти, тату, — парирувала вона. — Як і ти.
Розділ 17
У середині червня, в передостанній день навчальної чверті, В’янн стояла біля дошки та відміняла дієслово, коли почула вже знайомий звук мотору німецького мотоцикла.
— Знову солдати, — гірко зауважив Жилль Фурньє. Останнім часом хлопчик був постійно розлюченим. Але як його за це звинувачувати? Нацисти забрали м'ясну крамницю його родини й віддали її колабораціоністам.
— Залишайтеся тут, — сказала вона учням і вийшла в коридор. У школу зайшло двоє чоловіків — офіцер гестапо в довгому чорному плащі та місцевий жандарм Поль, який став великим цабе, відколи почав співпрацювати з нацистами. Його пасок урізався в живіт. Скільки разів вона бачила, як він іде вулицею Віктора Гюго, тягнучи їжі більше, ніж його родина може з’їсти, тоді як сама вона стояла в довжелезних чергах із продуктовим талоном, на який можна було дістати мізерну кількість харчів!
В’янн пішла їм назустріч, склавши руки на талії. Вона почувалася невпевнено у своїй поношеній сукні із затертим комірцем і манжетами. Хоч вона й акуратно намалювала на голих литках лінії, які мали видаватися швами, але було очевидно, що це лише її маленькі хитрощі. На ній не було панчіх, і через це вона почувалася вразливою поруч із цими чоловіками. З обох боків коридору почали відчинятися двері. Учителі виходили, аби дізнатися, що потрібно офіцерам. Вони дивилися один на одного й мовчали.
Гестапівець рішуче йшов до класу мсьє Парецкі в дальньому кінці будівлі. Гладкий Поль намагався не відставати, а тому захекано тягнувся вслід за ним.
За кілька секунд французький полісмен витяг мсьє Парецкі з класу.
В’янн насупилася, коли вони проходили повз неї. Старий Парецкі, який колись давно навчав її арифметики, а його дружина доглядала за шкільними квітами, з жахом подивився на неї.
— Полю, — різко спитала В’янн, — що відбувається?
Поліцейський зупинився:
— Його в чомусь звинувачують.
— Я нічого не зробив! — кричав Парецкі, намагаючись звільнитися з лап Поля.
Офіцер гестапо помітив метушню й пожвавішав. Він швидко підійшов до В’янн, стукаючи по підлозі своїми закаблуками. Блиск у його очах змусив В’янн затремтіти від страху.
— Мадам, чому ви нам заважаєте?
— В-він мій друг.
— Невже? — сказав він, розтягуючи слово. — То ви знаєте, що він поширює антинімецьку пропаганду?
— Це газета, — мовив Парецкі. — Я просто кажу французам правду. В’янн! Поясни їм!
В’янн відчула, що тепер усі дивляться на неї.
— Ваше ім’я? — вимогливо спитав німець, відкриваючи блокнот і дістаючи олівець.
Вона нервово облизала губи.
— В’янн Моріак.
Він записав.
— Ви розповсюджуєте листівки разом із мсьє Парецкі?
— Ні! — вигукнула вона. — Він просто мій колега-вчитель, пане. Ні про що інше я не знаю.
Гестапівець закрив записник.
— Хіба вам не казали, що краще не ставити жодних запитань?
— Я нічого такого не хотіла, — ледве вимовила жінка, бо в горлі в неї страшенно пересохло.
Його обличчя повільно розпливлося в посмішці. Це так налякало В’янн, що їй знадобилася мало не хвилина, аби усвідомити його подальші слова.
— Вас відсторонено, мадам.
Здавалося, її серце перестало битися.
— В-вибачте, що?
— Я про ваше вчителювання. Вас відсторонено. Ідіть додому, мадам, і не повертайтеся. Учням не потрібен такий приклад, як ви.
Наприкінці дня В’янн із донькою поверталася додому та час від часу навіть відповідала на нескінченні запитання Софі, але на думці в неї було лише одне: «Що тепер робити?»
Що робити?
О цій порі кіоски й крамниці вже були зачинені, а вітрини та прилавки — порожні. Скрізь були розвішані оголошення: ЯЄЦЬ НЕМАЄ, МАСЛА НЕМАЄ, ОЛІЇ НЕМАЄ, ЛИМОНІВ НЕМАЄ, ВЗУТТЯ НЕМАЄ, ПАПЕРОВИХ ПАКЕТІВ НЕМАЄ.