Вона ощадливо використовувала гроші, залишені їй Антуаном. Більш ніж ощадливо, хоч спершу і здавалося, що цих грошей досить багато. Вона витрачала їх лише на найнеобхідніше — дрова, електроенергію, газ, їжу. Але більше цих грошей не було. Як вони із Софі виживуть без її вчительської зарплатні?
Удома їй наче затуманило розум. Вона приготувала каструлю капустяного супу, додавши в нього дрібно порізану моркву, яка була м’яка, наче локшина. Після обіду В’янн узялася до прання. Вивісивши одяг сушитися, вона почала зашивати шкарпетки і робила це, поки надворі не стемніло. Софі постійно скиглила, тож жінка надто рано вклала її в ліжко.
Залишившись на самоті і почуваючись так, наче до її горла приставили ніж, вона сіла за обідній стіл і взяла листівку та ручку.
Любий Антуане,
у нас закінчилися гроші, а я втратила роботу.
Що мені робити? Зима прийде за кілька місяців.
Вона підняла ручку. Написані синім чорнилом слова здавалися величезними на білому папері.
Закінчилися гроші.
Що вона за жінка, якщо хоче надіслати такий лист своєму чоловікові-військовополоненому?
Вона зім’яла листівку та кинула її в холодний, укритий сажею камін. Біла паперова кулька самотньо лежала на ложі з попелу.
Ні.
Це не можна залишати в будинку. А що як Софі знайде і прочитає її? Вона дістала листівку, винесла її на заднє подвір’я й кинула в альтанку. Кури розтопчуть і порвуть її.
В’янн сіла в улюблене крісло Антуана. Через такі раптові зміни їй паморочилося в голові. Усередині ожив страх. Якби ж вона могла почати все спочатку. Вона витрачала б ще менше грошей… вона обійшлась би без багатьох речей… вона мовчки дала б їм забрати мсьє Парецкі.
Позаду неї заскрипіли двері.
Кроки. Дихання.
Вона могла підвестися й піти геть, але була надто втомленою.
Бек стояв поруч.
— Не бажаєте келих вина? Це «Шато Марго» 1928 року. Здається, це був хороший рік.
Вино. Вона хотіла сказати: «Так, будь ласка» (можливо, зараз їй як ніколи був потрібен келих вина), але не могла. Відмовитись теж не було сили, тож вона просто мовчала.
В’янн почула, як він витяг корок із пляшки та налив вино в келих. Бек поставив біля неї повну склянку. Вона відчула багатий, солодкий і п’янкий аромат.
Наливши келих і собі, капітан сів поруч із нею.
— Я їду, — сказав він після довгої паузи.
Вона поглянула на нього.
— Не радійте так. Це лише на деякий час. На кілька тижнів. Я не був удома вже два роки, — він зробив ковток. — Може, моя дружина зараз сидить у нашому садку й думає, хто ж до неї повернеться. Чи я такий, яким був колись. Я бачив багато… — він замовк. — Ця війна не така, якою я її уявляв. Усе змінилося за такий тривалий час, ви згодні?
— Так, — сказала В’янн. Вона часто про це думала.
У тиші вона чула, як кумкає жаба і як над їхніми головами на вітру тріпоче листя запашного жасмину. Соловей співав сумну й самотню пісню.
— Ви наче сама не своя, мадам, — зауважив він. — Сподіваюсь, ви не проти, що я втручаюся.
— Мене сьогодні звільнили зі школи, — вона вперше вимовила ці слова вголос. З її очей одразу градом полилися гарячі сльози. — Я… привернула до себе увагу.
— Це небезпечно.
— Гроші, які залишив мій чоловік, скінчилися. Я безробітна. Скоро настане зима. Як мені вижити? Як прогодувати й зігріти Софі? — вона подивилася на нього.
Їхні погляди зустрілися. Вона хотіла відвернутись, але не могла.
Він буквально вклав келих їй у руку, зімкнувши навколо нього її пальці. Від його теплого дотику до її холодних рук В’янн затремтіла. Раптом вона згадала його кабінет і купу їжі в ньому.
— Це лише вино, — знову сказав він. Аромат черешень, запашної землі й лаванди дістався її носа, нагадуючи про життя, яке в неї було раніше, про ночі, коли вони з Антуаном сиділи тут і пили вино.
Від невеличкого ковтка їй забракло подиху. Вона вже забула, як це приємно.
— Ви прекрасна, мадам, — сказав він голосом, не менш солодким за вино. — Мабуть, вам уже давно цього не казали.
В’янн звелася на ноги так швидко, що вдарилась об стіл і розлила вино.
— Не варто казати таке, капітане.
— Ваша правда, — підвівся він. Його подих пахнув червоним вином і м’ятною жувальною гумкою. — Не варто.
— Будь ласка… — сказала вона, не в змозі закінчити речення.
— Ваша донька не помре з голоду цієї зими, мадам, — сказав він тихо, наче розповідав їй таємницю. — У цьому ви можете бути впевнені.
У В’янн наче камінь звалився з душі. Жінка пробурмотіла щось нерозбірливе й пішла в будинок. Вона вмостилася в ліжку поруч із Софі, утім, ще довго не могла заснути.
Колись у книгарні збиралися письменники й учені. Найкращі дитячі спогади Ізабель були пов’язані з цією запліснявілою кімнатою. Поки тато сидів у коморі з друкарською машинкою, мама читала Ізабель різні історії та розігрувала з нею сценки. Тут вони були щасливі, поки мама не захворіла, а батько не почав пиячити.
«Ось, моя Ізі, іди посидь у татка на колінах, поки я пишу твоїй мамі вірш».
А може, вона просто вигадала цей спогад? Сплела його з ниточок своїх бажань та міцно загорнулась у нього. Вона вже не знала.
Тепер у темних закутках юрбилися німці.
За шість тижнів, відколи Ізабель відкрила крамницю, серед солдатів, вочевидь, розійшлася чутка про те, що тут за касовим апаратом часто можна побачити гарненьку французьку дівчину.
Вони йшли потоком. Одягнені в бездоганно чисту форму, вони голосно розмовляли, штовхаючи один одного. Ізабель без упину з ними фліртувала, але ніколи не залишала крамниці, доки та не спорожніє. Вона завжди виходила через задні двері в чорній накидці з каптуром, насунутим на очі, навіть у літню спеку. Солдати були веселими та завжди усміхненими хлопчиська, які теревенили про гарних дівчат і купували французьку класику «прийнятних» авторів для своїх родин. Однак вона ніколи не забувала, що вони — вороги.
— Мадемуазель, ви така чарівна, але не звертаєте на нас уваги. Ми не переживемо це, — мовив німецький офіцер і простягнув до неї руку.
Вона мило засміялася й граційно ухилилася від його дотику.
— Ви ж знаєте, мсьє, у мене не може бути улюбленців, — вона боком просунулася до каси. — Бачу, у вас збірка поезій. Закладаюся, що вдома на вас чекає дівчина, яка буде рада отримати від вас такий подарунок.
Друзі почали підштовхувати його вперед і говорити наперебій.
Ізабель саме брала в нього гроші, коли дзвоник над дверима весело закалатав.
Ізабель очікувала побачити ще німецьких військових, але це була Анук, одягнена, як завжди, у все чорне. Вбрання більше пасувало до її характеру, ніж до погоди. Акуратний чорний светр із V-подібним вирізом, пряма спідниця, чорний берет та рукавички. У яскраво червоних губах вона тримала незапалену цигарку марки «Голуаз».
Жінка зупинилась у дверях. Позаду неї було видно алею з червоними геранями та зеленню.
Почувши дзвінок, німці озирнулися.
Анук зачинила за собою двері. Вона запалила цигарку й зробила глибоку затяжку.
Ізабель зустрілася поглядом з Анук, яку відділяли від неї половина крамниці й троє німецьких солдатів. За ті тижні, що Ізабель була кур’єром (вона їздила в Блуа, Ліон, Марсель, Амбуаз та Ніццу, не кажучи вже про щонайменше десяток доставок у Парижі, які вона здійснила під своїм новим іменем — Жульєтт Жервез, використовуючи фальшиві документи, які Анук якось передала їй у бістро просто під носом у німців), вона найчастіше бачилася саме з Анук і, навіть попри різницю у віці, що становила не менше від десяти років, вони стали подругами. Настільки, наскільки можуть дружити жінки, які живуть паралельними життями. Ізабель навчилася бачити те, що ховалося за похмурим виразом обличчя Анук та її небагатослівністю. Це був сум. Безмежний сум. І гнів.
Анук рухалась із гордою поставою та презирливим поглядом, який ставив чоловіків на місце, перш ніж вони встигали відкрити рота. Німці мовчки дивилися на неї й відходили з дороги. Ізабель почула, як один із них сказав «нежіночна», а інший — «вдова».