— Ідіть за мною. Тихо. Як ви кажете… на кінчиках пальців.
— Навшпиньки, — прошепотів він.
Вона завела його у свою спальню. Дуже повільно дівчина відсунула шафу, яка приховувала потаємну кімнату.
Цілий ряд скляних лялькових очей витріщився на неї.
— Це якось моторошно, міс, — сказав він. — І тут замало місця для дорослого чоловіка.
— Залазьте. Сидіть тихо. Будь-який зайвий звук може нас виказати. Сусідка мадам Леклерк дуже допитлива, до того ж, імовірно, вона колабораціоністка. Ви мене зрозуміли? Мій батько також скоро буде вдома. Він працює на вище німецьке командування.
— От тобі й маєш.
Вона не зрозуміла, що він мав на увазі. Дівчина так спітніла, що одяг почав прилипати до грудей. Про що вона думала, пропонуючи цьому чоловікові допомогу?
— А що як мені треба буде… ну, ви розумієте? — спитав він.
— Терпіть, — вона запхнула його в кімнату, давши йому подушку й ковдру зі свого ліжка. — Я повернуся, коли зможу. Сидіть тихо, гаразд?
Він кивнув:
— Дякую.
— Я дурепа. Яка ж дурепа, — сказала вона, не перестаючи хитати головою.
Зачинивши двері, Ізабель переставила шафу назад. Не зовсім туди, де вона стояла, але поки що згодиться. Потрібно було позбутися його форми та жетонів, перш ніж повернеться батько.
Дівчина босоніж бігала по квартирі. Вона не знала, чи почують сусіди знизу звук шафи, яку совають, і чи помітять, що тут тупцяє надто багато людей. Береженого Бог береже. Вона запхнула костюм пілота в пакет з універмагу і притисла його до грудей.
Раптом вона відчула, що виходити з квартири небезпечно. Власне, як і залишатися тут.
Вона тихо прокралася повз помешкання Леклерк і побігла сходами вниз. Надворі вона почала жадібно ковтати повітря.
Що далі? Вона не могла викинути пакет будь-де і не хотіла, щоб хтось інший ускочив через це в халепу…
Уперше вона була вдячна за те, що в місті так темно. Вона ступила на тротуар і фактично розчинилася в темряві. На вулицях було мало парижан, а німці надто переймалися поглинанням французького вина, щоб визирати назовні.
Ізабель знову глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися. Подумати. Комендантська година, мабуть, от-от почнеться, хоч зараз це точно не найбільша її проблема. Тато скоро повернеться.
Річка.
Вона була лише за кілька кварталів звідси, а вздовж набережної росли дерева.
Дівчина повернула на маленьку вуличку із барикадами та рушила до річки повз припарковані військові вантажівки.
Ще ніколи вона не рухалася так повільно. Один крок — один вдих. Останні двадцять метрів між нею та берегом Сени наче розтягувалися з кожним її кроком. Нарешті вона спустилася сходами й опинилася біля річки. Вона чула, як у темряві хвилі б'ються об дерев’яні човни. Їй знову здалося, ніби вона чує позаду кроки, але коли вона завмерла, вони стихли. Ізабель чекала, що зараз хтось підійде до неї та вимагатиме документи.
Нічого. Їй почулося.
Минула хвилина. Потім ще одна.
Вона кинула пакет, а тоді й жетони в каламутну воду. Чорні хвилі миттєво поглинули докази.
Та все одно, піднімаючись сходами, перетинаючи вулицю і прямуючи додому, вона не переставала тремтіти.
Біля дверей квартири вона зупинилась, аби причепурити руками мокре від поту волосся та відліпити від тіла блузку.
Світло було ввімкнене. Люстра. Її батько згорбився над обіднім столом, розклавши перед собою папери. Він здавався виснаженим і дуже худим. Їй раптом стало цікаво, як часто він їв останнім часом. За ті кілька тижнів, що вона провела вдома, вона жодного разу не бачила його за трапезою. Вони їли окремо, як робили й усе інше. Вона припустила, що він харчувався недоїдками вищого німецького командування. Але тепер почала сумніватися.
— Ти спізнилася, — сказав він грубо.
На столі стояла напівпорожня пляшка бренді. Ще вчора вона була повна. Як йому вдавалося діставати собі бренді?
— Німці ніяк не хотіли йти, — вона підійшла до столу й поклала перед ним кілька франків. — Сьогодні був вдалий день. Бачу, твої друзі з вищого командування дали тобі ще бренді.
— Нацисти так просто нічого не дають, — відповів він.
— Точно. Отже, ти це заслужив.
Пролунав звук, наче щось упало на дерев’яну підлогу.
— Що це було? — сказав батько, підвівши очі.
Ще один звук. Ніби хтось шкрябав деревом по дереву.
— У квартирі хтось є, — мовив батько.
— Не сміши мене, тату.
Він швидко звівся на ноги й вийшов із кімнати. Ізабель кинулася за ним:
— Тату…
— Тихо, — прошипів він.
Він ішов коридором у темну частину квартири. На комоді біля вхідних дверей він узяв свічку в мідному підсвічнику та запалив її.
— Ти ж не думаєш, що хтось сюди заліз? — спитала вона.
Він суворо поглянув на неї, примруживши очі.
— Я більше не повторюватиму. Прикуси язика, — від нього тхнуло бренді та цигарками.
— Але чому…
— Замовкни.
Чоловік повернувся до неї спиною й пішов по нерівній підлозі вузького коридору в напрямку спалень.
Проминувши маленьку комору для пальт, він рушив за мерехтливим світлом свічки до старої кімнати В’янн. У ній залишилося лише ліжко, тумбочка та письмовий стіл. Нічого зайвого. Повільно ставши навколішки, він зазирнув під ліжко.
Переконавшись, що там порожньо, він пішов до кімнати Ізабель.
Цікаво, чи він чув, як калатає її серце?
Він обшукав кімнату — під ліжком, за дверима, за шторами, які закривали вікно.
Ізабель змушувала себе не дивитися на шафу.
— От бачиш? — сказала вона голосно, сподіваючись, що пілот почує голоси й сидітиме тихо. — Тут нікого немає. Серйозно, тату, робота на ворога робить тебе параноїком.
Він повернувся до неї. У світлі люстри його обличчя здавалося дуже втомленим.
— Знаєш, боятися не так уже й шкідливо.
Це була погроза?
— Боятися тебе, тату? Чи нацистів?
— Хіба ти не бачиш, Ізабель? Варто боятися всіх. А тепер іди звідси. Мені треба випити.
Розділ 18
Ізабель лежала в ліжку і прислухалася. Переконавшись, що батько заснув, вона встала і знайшла нічний горщик її бабусі.
Вона повільно відсунула шафу від стіни. Настільки, щоб відчинити приховані дверцята.
Усередині було темно й тихо. Лише як слід прислухавшись, вона почула, як він дихає.
— Мсьє? — прошепотіла вона.
— Привіт, міс, — пролунала відповідь із темряви.
Вона запалила гасову лампу біля свого ліжка та піднесла до нього.
Він сидів, спираючись на стіну й витягнувши ноги. У слабкому світлі він здавався молодшим.
Вона дала йому горщик і помітила, як він зашарівся.
— Дякую.
Вона сіла навпроти нього.
— Я позбулася ваших жетонів і форми. Ваші черевики доведеться трохи порізати. Ось ніж. Завтра я дістану вам батькові речі. Хоч не думаю, що вони підійдуть.
Він кивнув і спитав:
— То який у вас план?
Вона нервово всміхнулася.
— Я ще не знаю. Ви пілот?
— Лейтенант Торренс МакЛіш. Військово-Повітряні сили Великої Британії. Мій літак упав біля Реймса.
— І відтоді ви блукаєте сам? У військовій формі?
— На щастя, ми з братом у дитинстві часто гралися в піжмурки.
— Тут ви в небезпеці.
— Це я вже зрозумів, — він усміхнувся, і це дивовижним чином змінило його обличчя, нагадавши їй, що насправді він лише юнак, який тепер далеко від дому. — Якщо вам від цього полегшає, я збив три німецькі літаки.
— Вам потрібно повернутися до Британії.
— Не можу не погодитися. Але як? Усе узбережжя огороджене колючим дротом та охороняється собаками. Я не можу покинути Францію на човні чи літаку.
— У мене є… друзі, які розв’язують такі питання. Завтра ми підемо до них.
— Ви дуже хоробра, — сказав він м’яко.
— Або дурна, — відповіла вона, не знаючи, хто з них має рацію. — Мені часто кажуть, що я дуже імпульсивна й некерована. Думаю, завтра я це почую від моїх друзів.
— Ну, міс, я вас не можу назвати інакше, ніж сміливою.