Полегшено видихнувши, Ізабель відкинулася на своєму сидінні.
Ізабель разом із чотирма пілотами без пригод дісталася Сен-Жан-де-Люз. Двічі вони проходили (звичайно, окремо) повз німецькі пропускні пункти. Вартові заледве кидали оком на фальшиві посвідчення й казали «дякую». Вони не видивлялися збитих льотчиків і, звісно ж, не могли нічого запідозрити про їхній зухвалий план.
Тепер Ізабель з чоловіками наближалася до гір. Біля підніжжя вона зайшла до невеличкого парку, що простягався вздовж річки, і сіла на лаву. Пілоти з’являлися один за одним. Першим прибув МакЛіш. Він сів поруч із нею.
Інші розмістилися так, щоб усі могли один одного чути.
— Ваші таблички у вас? — спитала вона.
МакЛіш дістав із кишені сорочки аркуш паперу, на якому було написано: «ГЛУХОНІМИЙ. ЧЕКАЮ, ПОКИ МАТИ МЕНЕ ЗАБЕРЕ». Решта льотчиків зробили те саме.
— Якщо вас зупинить німецький солдат, покажіть йому своє посвідчення і табличку. Не говоріть.
— І поводьмося як дурні. Для мене це буде легко, — зашкірився МакЛіш.
Ізабель була надто схвильованою, щоб усміхатися.
Вона зняла полотняний рюкзак і віддала його МакЛішу. Там було найнеобхідніше: пляшка вина, трохи свинячої ковбаси, дві пари товстих вовняних шкарпеток та кілька яблук.
— В Уррюні чекайте, де хочете. Та, звісно ж, не разом. Не піднімайте голови, удавайте, що читаєте книгу. Не дивіться ні на кого, поки не почуєте, як я кажу: «Ось ти де, кузене, ми скрізь тебе шукаємо». Зрозуміли?
Вони всі кивнули.
— Якщо я не повернуся до світанку, ідіть кожен окремо до По і знайдіть готель, про який я вам казала. Жінка на ім’я Еліан вам допоможе.
— Будь обережною, — сказав МакЛіш.
Глибоко вдихнувши, Ізабель залишила їх і вийшла на головну дорогу. За пару кілометрів, коли вже почало сутеніти, вона проминула хиткий міст. Дівчина рухалася вузькою ґрунтовою стежиною, що підіймалася дедалі вище до вкритого зеленню підніжжя. Місячне світло осявало сотні маленьких білих цяток — кіз. На цій висоті вже не було людських домівок — лише приміщення для тварин.
Нарешті вона побачила його: двоповерховий будинок, наполовину зроблений із дерева. У нього був червоний дах — точнісінько такий, як описував її батько. Не дивно, що вони не змогли зв’язатися з мадам Бабіну. Будинок наче був навмисно збудований так, щоб тримати людей на відстані. Побачивши її, кози почали бекати і стрибати одна на одну. У неохайно запнутому вікні вона роздивилася світло. З димаря весело виривався дим, наповнюючи повітря своїм запахом.
Коли вона постукала, двері ледь прочинилися. Дівчина побачила лише одне око та рот, майже повністю схований під сивою бородою.
— Добрий вечір, — сказала Ізабель. Вона чекала, поки старий відповість, але він мовчав. — Я прийшла до мадам Бабіну.
— Навіщо? — вимогливо спитав чоловік.
— Мене прислав Жульєн Розіньйоль.
Чоловік якось дивно клацнув язиком і відчинив двері.
Першим, що побачила Ізабель усередині, був великий чорний казан, який висів на гачку над вогнем у велетенському каміні. У ньому щось варилося.
За величезним подряпаним столом у дальньому кінці широкої кімнати, обшитої шалівкою, сиділа жінка. Спершу здалося, що вона вдягнена в чорне ганчір’я, але коли старий запалив лампу, Ізабель побачила, що на ній чоловічий одяг: грубі бриджі та лляна сорочка зі шнурівкою на вирізі. Її волосся мало колір металевої стружки, і вона палила цигарку.
Та попри те, що минуло п’ятнадцять років, відколи Ізабель востаннє бачила цю жінку, вона її впізнала. Дівчина пам’ятала, як сиділа на пляжі в Сен-Жан-де-Люз і чула жіночий сміх. Мадам Бабіну тоді сказала: «Ти матимеш багато клопоту з цією маленькою красунею, Мадлен. Колись хлопці роїтимуться навколо неї». А мама відповідала: «Вона надто розумна, аби марнувати життя на хлопців, чи не так, моя Ізабель?»
— Твої черевики схожі на пироги з багном.
— Я прийшла сюди пішки від залізничної станції Сен-Жан-де-Люз.
— Цікаво, жінка ногою підштовхнула до неї стілець. Я Мішлін Бабіну. Сідай.
— Я знаю, хто ви, — сказала Ізабель. Більше вона нічого не додала. Нині інформація була небезпечна. З нею треба було поводитись обережно.
— Невже?
— Я Жульєтт Жервез.
— А мені що з того?
Ізабель нервово поглянула на чоловіка, який пильно за нею стежив. Їй не хотілося повертатися до нього спиною, але вибору не було. Вона сіла навпроти жінки.
— Хочеш цигарку? Сині «Голуаз». Я віддала за них три франки та козу, але воно того варте, — жінка зробила дуже глибоку затяжку і випустила сизий дим. — То навіщо ти прийшла?
— Жульєн Розіньйоль уважає, що я можу вам довіряти.
Мадам Бабіну зробила ще одну затяжку, а тоді загасила цигарку об підошву свого черевика. Недопалок вона поклала в нагрудну кишеню.
— Він каже, що його дружина була вашою близькою подругою. Ви хрестили його старшу доньку, а він хрещений вашого молодшого сина.
— Був. Німці вбили обох моїх синів на фронті. А мій чоловік загинув під час попередньої війни.
— Він нещодавно вам писав…
— Нині пошта паскудно працює. Чого він хоче?
Ось воно. Найбільший недолік плану. Якщо мадам Бабіну колабораціоністка, то все скінчено. Ізабель тисячу разів уявляла цю мить. Планувала найменші паузи. Вона вигадувала такі фрази, які убезпечили б її.
Але тепер вона зрозуміла, що це було марно. Потрібно просто зробити рішучий крок.
— На мене в Уррюні чекають чотири збиті пілоти. Я хочу відвести їх до британського консульства в Іспанії. Ми сподіваємося, що британці переправлять їх назад в Англію, аби вони і далі бомбили Німеччину.
Запала тиша. Ізабель чула, як стукає її серце, над каміном цокає годинник, а десь далеко бекає коза.
— І що? — нарешті ледь чутно озвалася мадам Бабіну.
— Мені потрібен провідник-баск, щоб перейти Піренеї. Жульєн подумав, що ви можете мені допомогти.
Уперше Ізабель відчула, що цілком заволоділа увагою жінки.
— Поклич Едуардо, — сказала мадам Бабіну чоловікові, який одразу кинувся виконувати її прохання. Двері так сильно грюкнули, що стеля аж затрусилася.
Жінка дістала з кишені недопалок і знову запалила його. Вона мовчки зробила кілька затяжок, вивчаючи Ізабель.
— А що ви… — почала Ізабель.
Жінка приклала жовтий від тютюну палець до губ.
Двері відчинилися, і до кімнати влетів чоловік. Ізабель одразу помітила, що він був широкоплечим і вайлуватим, та відчула запах алкоголю.
Він схопив її за руку, підняв і жбурнув об стіну. Вона зітхнула від болю і спробувала звільнитись, але він затис її, упершись коліном поміж її ніг.
— Ти знаєш, що німці роблять із такими, як ти? — прошепотів він. Його обличчя було так близько, що вона не могла сфокусуватися на ньому. Вона бачила лише темні очі й густі чорні вії. Від нього тхнуло цигарками та бренді. — Ти знаєш, скільки вони нам заплатять за тебе і твоїх пілотів?
Ізабель відвернулася, щоб не дихати його перегаром.
— Де ці твої льотчики?
Його пальці впилися в її плечі.
— Де вони?
— Які льотчики? — ледь вимовила вона.
— Льотчики, яким ти допомагаєш утекти?
— Я-які льотчики? Я не розумію, про що ви.
Він загарчав і вдарив її головою об стіну.
— Ти попросила нас допомогти тобі перевести пілотів через Піренеї.
— Щоб я, жінка, перейшла Піренеї? Ви, мабуть, жартуєте. Я не знаю, про що ви.
— Тобто мадам Бабіну бреше?
— Я не знаю мадам Бабіну. Я лише хотіла спитати дорогу. Я заблукала.
Він усміхнувся, показавши темні від тютюну й вина зуби.
— Розумниця, — сказав він, відпустивши її. — Жижки не тремтять.
Мадам Бабіну підвелася:
— Молодець.
Чоловік відступив, щоб вона могла підійти.
— Я Едуардо, — він повернувся до жінки. — Погода хороша. А вона сильна. Чоловіки можуть сьогодні переночувати тут. Якщо вони не слабаки, я заберу їх завтра.
— Ви проведете нас? — спитала Ізабель. — В Іспанію?
Едуардо поглянув на мадам Бабіну, а та подивилася на Ізабель: