Під покровом ночі вони рушили вперед. Їхні кроки тонули в гулі річки.
І от нарешті вони стояли серед дерев перед гігантським яром. Далеко внизу шуміла вода. Хвилі з гуркотом розбивалися об каміння.
Едуардо знову попросив їх підійти ближче.
— Ми не перепливемо. Дощі перетворили ріку на чудовисько, що проковтне нас. Ідіть за мною.
Вони пройшли кілька кілометрів уздовж річки, а тоді Едуардо ще раз їх спинив. Вона почула якийсь скрип і періодичний стукіт, ніби човен хитається на хвилях.
Спершу нічого не було видно, а потім на протилежному боці спалахнуло яскраве світло ліхтарів, майнувши через бурхливий потік і осяявши хиткий навісний міст над ущелиною. Неподалік був іспанський блокпост, і навколо патрулювали вартові.
— Матір Божа, — сказав один із пілотів.
— Щоб мене… — мовив інший.
Ізабель і чоловіки сховалися за кущами. Вони чекали, спостерігаючи за світлом ліхтарів.
Лише після другої години ночі Едуардо нарешті кивнув. На протилежному боці не було жодного руху. Якщо їм пощастить, вартові спатимуть на постах.
— Ходімо, — прошепотів Едуардо, допомагаючи чоловікам устати. Він підвів їх до провислого містка: у нього були канатні поручні, а крізь шпарини в крихких дерев’яних дошках можна було розгледіти пінистий потік. Деяких дощок бракувало. Від вітру міст розхитувався в різні боки і скрипів.
Ізабель глянула на чоловіків. Більшість із них були блідими, наче привиди.
— По одному кроку за раз, — сказав Едуардо. — Дошки на вигляд ненадійні, але вони витримають вашу вагу. Ви маєте хвилину, щоб перейти на той бік. Це період між спалахами прожекторів. Коли перейдете через міст, падайте навколішки і повзіть під вікнами хижі вартових.
— Ви вже колись це робили? — спитав Тедді тремтливим голосом.
— Безліч разів, Тедді, — збрехала Ізабель. — А якщо дівчина може це зробити, то в дужих льотчиків узагалі не має бути проблем. Правда ж?
Він кивнув.
— Ще б пак.
Ізабель дивилась, як Едуардо переходить міст. Коли він опинився на іншому боці, вона покликали решту. Відраховуючи шістдесятисекундні інтервали, вона відправляла їх на хиткий міст, затамовуючи подих і стискаючи кулаки, поки чоловіки не опинялися на протилежному березі.
Нарешті настала її черга. Вона скинула мокрий каптур із голови, зачекала, поки світло ліхтаря проскочить повз неї, а тоді пішла. Міст здавався дуже ненадійним. Але він витримав чоловіків, тож має витримати і її.
Вона схопилася за мотузки і ступила на першу дошку. Міст почав хитатися. Поглянувши вниз, вона побачила білий потік метрів за тридцять під нею. Зціпивши зуби, вона пішла далі — крок за кроком, поки не дісталася іншого боку, де одразу впала навколішки. Світло прожектора промайнуло над нею. Вона поповзла до кущів, де, притиснувшись до землі, ховалися льотчики й Едуардо.
Едуардо відвів їх до непомітного насипу й нарешті дозволив поспати.
Коли сонце знову встало, Ізабель прокинулася і, мов у тумані, закліпала очима.
— Тут не так уже й погано, — прошепотів Торрі.
Ізабель сонно роззирнулася навколо. Вони лежали в канаві, схованій за деревами, неподалік від брудної дороги.
Едуардо дав їм вина. Його усмішка була не менш яскрава, ніж сонце, що засліплювало їх.
— Он там, — сказав він, вказуючи на молоду жінку на велосипеді, яка проїжджала неподалік. Позаду неї в сонячному сяйві мерехтіло місто з безліччю башт, годинникових веж і шпилів церков. Воно було схоже на малюнок із дитячої книжки… — Альмадора відведе вас до консульства в Сан-Себастьяні. Вітаю в Іспанії.
Ізабель умить забула, чого була варта дорога сюди і страх, який постійно їх переслідував.
— Дякую, Едуардо.
— Наступного разу не буде так просто, — сказав він.
— Цього разу теж було нелегко, — відповіла вона.
— Вони не чекали на нас, але скоро чекатимуть.
Звісно, він мав рацію. Їм не довелося ховатися від німецьких патрулів і маскувати свій запах від собак. До того ж іспанські вартові не були достатньо пильними.
— Коли наступного разу приведеш ще пілотів, я буду тут, — пообіцяв він.
Вона вдячно кивнула й повернулася до чоловіків, які були такими ж виснаженими, як і вона:
— Ходімо, панове, нам час іти.
Ізабель і чоловіки попрямували ґрунтовою дорогою до молодої жінки на старому іржавому велосипеді. Назвавши свої вигадані імена, вони рушили звивистою стежкою слідом за Альмадорою. Подолавши кілька кілометрів, вони нарешті опинилися перед вишуканою будівлею карамельного кольору в старій частині Сан-Себастьяна. Ізабель чула, як десь далеко хвилі б’ються об стіну на набережній.
— Дякую, — звернулася Ізабель до дівчини.
— Немає за що, — відповіла та іспанською.
Ізабель поглянула на чорні блискучі двері.
— Ходімо, панове, — сказала вона, піднімаючись кам’яними сходами.
Дівчина тричі сильно постукала й подзвонила у дзвінок. Їм відчинив чоловік у лаконічному чорному костюмі.
— Я маю побачити британського консула, — звернулася до нього Ізабель.
— Він на вас чекає?
— Ні.
— Мадемуазель, консул зайнятий…
— Я привела чотирьох британських льотчиків із Парижа.
Очі чоловіка трохи заокруглилися.
МакЛіш підійшов ближче.
— Лейтенант Торренс МакЛіш. Військово-Повітряні сили Британії.
Інші теж назвалися, стоячи плечем до плеча.
Двері відчинилися. За кілька секунд Ізабель уже сиділа в незручному шкіряному кріслі й дивилася на втомленого чоловіка по інший бік великого столу. Пілоти струнко стояли позаду неї.
— Я привела вам із Парижа чотирьох збитих льотчиків, — гордо сказала Ізабель. — Спершу ми їхали потягом на південь, а тоді перейшли через Піренеї.
— Перейшли пішки?
— Мабуть, доречніше буде сказати перелізли.
— Ви перейшли через Піренеї і потрапили з Франції до Іспанії, — він відкинувся у своєму кріслі. Від усмішки не лишилося і сліду.
— Я можу зробити це знову. Що більше буде бомбардувань, то більше збитих льотчиків. Аби їх рятувати, нам знадобиться фінансова підтримка. Гроші на одяг, документи та їжу. І ще треба щось давати людям, які прихищають нас по дорозі.
— Зателефонуйте до МІ9, — втрутився МакЛіш. — Вони заплатять стільки, скільки знадобиться групі Жульєтт.
Чоловік похитав головою:
— Дівчина переводить пілотів через Піренеї. Хіба це не диво?
МакЛіш усміхнувся до Ізабель.
— Справді диво, сер. Я казав їй те саме.
Розділ 20
Вибиратися з окупованої Франції було складно й небезпечно. Повернутися ж назад було просто, принаймні для усміхненої двадцятирічної дівчини.
Уже за кілька днів після прибуття в Сан-Себастьян, після нескінченних зустрічей і розпитувань Ізабель знову їхала потягом у Париж. Вона сиділа на дерев’яній лаві у вагоні третього класу й дивилася на Долину Луари. У вагоні було холодно та повно балакучих німецьких військових і наляканих французів, які опустивши голови, тримали руки на колінах. У неї в сумочці був шматок твердого сиру і яблуко, але, попри нестерпний голод, вона їх не діставала.
Їй здавалося, що вона привертає увагу своїми потертими коричневими штанами й вовняним пальто. Її щоки були подряпані й обвітрені, а губи потріскались і пересохли. Але найсерйозніші перетворення відбулися в неї всередині. Гордість за те, що їй вдалося у Піренеях, змінила її, зробила більш зрілою. Уперше в житті вона точно знала, чого хоче.
Ізабель зустрілася з агентом МІ9 та обговорила з ним план утечі. Вона була їхнім головним зв'язковим. Вони називали її Солов’єм. У її сумочці було сто сорок тисяч франків. Достатньо, аби подбати про сховки, придбати харчі й одяг для льотчиків і людей, які пускали їх до себе. Вона пообіцяла своєму зв’язковому Єну (кодове ім’я Вівторок), що незабаром прибудуть й інші пілоти. Коли вона відправляла Полю послання — «Соловей заспівав», то пишалася, як ніколи раніше.