— Проходьте, — сказав він із нудьгою в голосі.
Вона поклала посвідчення в кишеню, сіла на велосипед і поїхала геть на мокрій дорозі так швидко, як могла.
За півтори години Ізабель дісталася околиці містечка Брантом. Тут, у вільній зоні, не було німецьких військових, але французька поліція довела, що є не менш небезпечною, тож Ізабель не втрачала пильності.
Століттями Брантом уважався священним місцем, здатним зцілити тіло й душу. Після страшної епідемії чуми, яку прозвали «Чорною смертю», та Столітньої війни ченці ордену святого Бенедикта збудували тут абатство. З одного боку його захищали височенні скелі, а з іншого — річка Дронн.
Навпроти печер на околиці міста розташовувалась одна з найновіших схованок: таємна кімната в покинутому млині, що стояв на трикутній ділянці землі між печерами й річкою. Дерев’яні лопаті млина, укриті лишайником, ритмічно оберталися. Вікна були забиті дошками, а на кам’яних стінах хтось намалював антинімецькі графіті.
Ізабель зупинилася посеред вулиці й озирнулась, аби переконатися, що за нею ніхто не стежить. Нікого не було. Вона пристебнула велосипед до дерева на околиці, перейшла через дорогу, а тоді спустилася до дверей підвалу й тихо їх відчинила. Решта дверей млина були забиті, тож потрапити всередину можна було лише крізь ці.
Дівчина спустилась у темний запліснявілий підвал і потягнулася до гасової лампи, що стояла на полиці. Запаливши її, вона пішла потаємним ходом, який використовували бенедиктинці, аби тікати від так званих варварів. Вузькі й круті сходи вели на кухню. Штовхнувши двері, вона потрапила у вкриту пилом і павутинням кімнату. Ізабель підіймалася сходами, поки не дісталася таємного приміщення за однією з комор.
— Ось вона! Вище носа, Перкінсе!
Маленьку кімнату освітлювала лише одна свічка. Двоє чоловіків підвелися й виструнчилися. Вони обидва були вдягнені як французькі селяни, але одяг не пасував їм за розміром.
— Капітан Ед Перкінс, міс, — сказав кремезніший чоловік. — А цей бевзь — Єн Траффорд чи якось так. Він валлієць. Я американець. Чорт забирай, які ми раді вас бачити! Ми вже почали дуріти в цій комірчині.
— Лише почали? — спитала Ізабель. З її одягу крапала вода, тож під ногами утворилася калюжа. Понад усе вона хотіла залізти в спальний мішок і подрімати, але спершу треба було владнати справи.
— Кажете, Перкінс?
— Так, міс.
— Звідки ви?
— Бенд, штат Орегон, міс. Мій батько — водопровідник, а мати готує найсмачніший яблучний пиріг у всій окрузі.
— Яка погода в Бенді цієї пори року?
— А що тепер? Середина березня? Думаю, там холодно. Снігу вже немає, але ще не потеплішало.
Вона покрутила головою, щоб утамувати біль у плечах. Велосипед і сон на підлозі давалися взнаки.
Вона розпитувала чоловіків, поки не переконалася, що вони ті, за кого себе видають, — два збиті льотчики, які вже кілька тижнів чекають на шанс утекти з Франції. Нарешті вона дістала з рюкзака скромну вечерю. Вони втрьох сіли на поїдений мишами килим, прилаштувавши посередині свічку. Багет, шматок сиру камамбер і пляшку вина вони передавали по колу.
Американець, Перкінс, майже не замовкав, а валлієць мовчки жував, навіть не дякуючи, коли йому пропонували вино.
— Мабуть, за вас десь хвилюється чоловік, — зауважив Перкінс, коли Ізабель закрила рюкзак. Вона всміхнулася. Для неї це було звичне питання, особливо від чоловіків її віку.
— А ваша дружина, мабуть, чекає на звістку від вас, — відповіла вона. Так вона реагувала завжди, спускаючи їх на землю.
— Ні, — сказав Перкінс. — Це не про мене. До таких, як я, дівчата не шикуються в чергу. А тепер…
Вона насупилася.
— Що тепер?
— Я знаю, що не по-геройськи так думати, але, коли я вийду з цієї будівлі посеред міста, назви якого навіть не можу вимовити, мене може застрелити якийсь хлопець, проти якого я нічого не маю. Я можу померти, намагаючись перейти ваші пагорби…
— Гори.
— Мене можуть застрелити на кордоні з Іспанією нацисти чи іспанці. Чорт, я можу просто замерзнути на смерть на тих клятих пагорбах.
— У горах, — повторила вона, дивлячись на нього. — Цього не станеться.
Єн гучно зітхнув:
— Бачиш, Перкінсе. Ця худенька дівчина нас урятує, — валлієць утомлено всміхнувся їй. — Я радий, що ви тут, міс. Цей хлопець уже дістав мене своєю балаканиною.
— Нехай говорить, Єне. А завтра в цей час вам знадобляться всі сили, щоб не померти.
— На пагорбах? — спитав Перкінс із широко розплющеними очима.
— Так, — відповіла вона з усмішкою. — На пагорбах.
Американці. Вони ніколи не слухають.
Наприкінці травня весна повернула життя, кольори і тепло в Долину Луари. Робота на землі заспокоювала В’янн. Сьогодні, коли вона виривала бур’ян і саджала овочі, повз Le Jardin пройшов цілий караван із вантажівок, солдатів та «Мерседес-Бенц». Відколи американці втрутилися у війну п’ять місяців тому, нацисти перестали вдавати із себе чемних. Тепер вони завжди були зайнятими, марширували і збиралися біля складів зі зброєю. Гестапо та СС скрізь шукали саботажників і повстанців. Потрапити до списку терористів було дуже просто. Гуркіт літаків над головою майже не припинявся, утім, як і бомбардування.
Як часто цієї вести хтось підкрадався до В’янн у черзі по їжу чи просто на вулиці й питав її про останні випуски новин від «Бі-бі-сі»?
«У мене немає радіо. Це заборонено», — завжди відповідала вона. І це була правда. І все ж щоразу, коли її про це питали, вона починала тремтіти від страху. Усі вони вже вивчили нове слово: колабораціоністи. Французи й француженки, які виконували брудну роботу нацистів, шпигували за друзями і сусідами, повідомляли про будь-які справжні чи вигадані порушення. Через них багатьох заарештовували за різні дрібниці та забирали до штабу командування, звідки вони часто не поверталися.
— Мадам Моріак! — погукала Сара, забігши у двір повз зламану хвіртку. Вона здавалася слабкою й надто худою. Її шкіра була така бліда, що крізь неї було видно судини. — Допоможіть моїй мамі.
В’янн сіла на землю і відсунула солом’яного капелюха на потилицю.
— Що сталося? Якісь новини про Марка?
— Я не знаю, мадам. Вона не говорить. Коли я сказала, що Арі потрібно погодувати й переодягти, вона затремтіла й відповіла: «Яке це має значення?» Вона на задньому подвір’ї: просто сидить і дивиться на своє шиття.
В’янн звелася на ноги, зняла рукавиці й запхала їх у кишені своїх робочих джинсових штанів.
— Зараз подивимося. Поклич Софі й підемо разом.
Поки Сара була в будинку, В’янн умилася біля колонки та зняла капелюх. Замість нього вона зав’язала на голові хусточку. Коли з’явилися дівчата, В’янн віднесла інвентар у сарай, і вони втрьох рушили до сусіднього будинку.
Коли В’янн відчинила двері, трирічний Арі спав на килимку. Вона взяла його на руки, поцілувала в щічку, а тоді повернулася до дівчат:
— Чому б вам не погратися в кімнаті Сари? — Вона підняла фіранку й побачила Рейчел, яка одна сиділа на подвір’ї.
— Із мамою все гаразд? — спитала Сара.
В’янн розгублено кивнула:
— Тепер біжіть.
Коли дівчата вийшла з кімнати, вона віднесла Арі в спальню Рейчел і поклала його в колиску. Жінка не вкрила його, адже надворі було дуже тепло.
Рейчел сиділа на своєму улюбленому дерев’яному стільці під каштаном. Кошик із шиттям стояв біля її ніг. На ній був комбінезон кольору хакі та капелюх без полів. Вона курила маленьку коричневу саморобну цигарку. Поруч стояла пляшка бренді й порожня склянка.
— Рейч?
— Бачу, Сара покликала підкріплення.
В’янн підійшла ближче. Вона поклала руку на плече подруги. Жінка відчувала, як Рейчел тремтить.
— Щось із Марком?
Рейчел похитала головою.
— Дякувати Богові.
Рейчел узяла пляшку й налила собі ще бренді. Вона спустошила її великими ковтками та поставила склянку на місце.
— Вони видали новий закон, — сказала вона нарешті. Вона повільно відкрила ліву долоню й показала зім’яті шматки жовтої тканини у формі зірок. На кожній чорним було написане слово «ЄВРЕЙ». — Тепер ми маємо це носити, — сказала Рейчел. — Мусимо пришити їх до одягу. Дозволено носити три предмети верхнього одягу. І носити їх на людях треба постійно. Я мусила купляти це за свої продуктові талони. Якщо ми це не носитимемо, то будемо «суворо покарані». Що б це не означало.