— А що ми робимо?
Жінка знизала плечима:
— Я чула, як вони казали про якусь операцію «Весняний вітер».
— І що це означає?
— Я не хочу знати.
Ізабель пробігла пальцями по картках у коробці. Аж раптом її погляд зупинився на одній.
ЛЕВІ, ПОЛЬ
вулиця Бландін, 61, кв. С
7-й муніципальний підрозділ
професор літератури
Дівчина так швидко підхопилася, що штовхнула свою сусідку, яка вилаялась через затримку в роботі. Картки попадали на підлогу. Ізабель одразу нахилилась і зібрала їх, наважившись запхнути справу мсьє Леві в рукав.
Коли вона підвелася, хтось схопив її за руку і потягнув вузьким проходом. Вона постійно натикалася на інших жінок.
Раптом її різко розвернули й так сильно штовхнули, що вона вдарилась об стіну.
— Що це означає? — прогарчав французький полісмен, стискаючи її руку досить міцно, щоб залишити синець.
Чи відчував він картку в її рукаві?
— Мені шкода. Дуже шкода. Я маю працювати, але я хвора. Грип, — вона закашляла так гучно, як могла.
Ізабель проминула його і вийшла з будівлі. Надворі вона й далі кашляла, поки не звернула за ріг, а тоді побігла.
— Що це може означати?
Ізабель визирала надвір з-за темної фіранки в їхній квартирі. Тато сидів за столом і нервово стукав по дереву вимащеними чорнилом пальцями. Добре знову бути тут, із ним, після багатомісячної відсутності, але вона була надто схвильованою, аби насолодитися відчуттям сімейного затишку.
— Ти, мабуть, помиляєшся, Ізабель, — сказав батько після другої склянки бренді. — Ти казала про десятки тисяч карток. Це ж усі євреї Парижа.
— Питання в тому, що це означає, тату, — відповіла вона. — Німці збирають дані на всіх паризьких євреїв, народжених за кордоном. На чоловіків, жінок, дітей.
— Але навіщо? Поль Леві має польське походження, але він живе тут уже десятки років. Він бився за Францію під час Великої війни, його брат загинув за цю країну. Уряд Віші запевнив нас, що ветеранам не варто боятися нацистів.
— Вони якось наказали В’янн скласти список імен, — сказала Ізабель. — Її попросили назвати всіх євреїв, комуністів та масонів у їхній школі. Потім їх усіх звільнили.
— Навряд чи їх звільнять двічі, — він допив склянку й налив собі ще одну. — І ці імена збирає французька поліція. Німці зробили б це інакше.
Ізабель не знала, що на це відповісти. Вони повторювали одне й те саме ось уже три години.
Була друга ночі, а вони так і не могли второпати, навіщо уряду Віші і французькій поліції імена паризьких євреїв, народжених за кордоном.
Вона помітила, як надворі спалахнуло світло. Піднявши фіранку, дівчина поглянула вниз.
Шеренга автобусів із вимкненими фарами їхала бульваром. Вони нагадували величезну стоногу, що розтягнулася на кілька кварталів.
У дворі, біля поліцейського відділку, вона бачила десятки автобусів.
— Тату… — Перш ніж вона договорила, на сходах почулися кроки, що наближалися до їхньої квартири.
Під двері просунули якийсь памфлет.
Батько встав з-за столу й підняв його. Повернувшись до кімнати, він знову сів біля свічки.
Ізабель стояла поруч.
Батько поглянув на неї.
— Це попередження. Тут сказано, що поліція збере всіх євреїв іноземного походження і відправить до таборів у Німеччині.
— Ми базікаємо замість того, щоб діяти, — сказала Ізабель. — Ми мусимо сховати наших друзів із цього будинку.
— Їх небагато, — відповів чоловік. Його руки тремтіли. Їй раптом знову стало цікаво, що ж таке він побачив під час Великої війни.
— Це те, що ми можемо зробити, — відповіла Ізабель. — Ми можемо прихистити декого з них. Принаймні на сьогодні. Завтра ми знатимемо більше.
— Прихистити. А де нині безпечно, Ізабель? Якщо це робить французька поліція, ми нічого не зможемо вдіяти.
Ізабель не мала відповіді.
Вони мовчки вийшли з квартири.
У такому старому будинку рухатися тихо було складно. До того ж її батько ніколи не мав легкої ходи. Від бренді його відчуття рівноваги стало ще гіршим. Він вів її вузькими звивистими сходами до квартири під їхньою. Двічі спіткнувшись, чоловік вилаявся. Нарешті він постукав у двері.
Він почекав десять секунд, а тоді постукав ще раз. Сильніше.
Двері дуже повільно відчинилися. Спершу на кілька сантиметрів, а тоді — повністю.
— А, Жульєне, це ти, — сказала Рут Фрідман. На ній було чоловіче пальто, одягнене на довгу нічну сорочку, з-під якої стирчали босі ноги. У її волоссі, покритому шарфом, були бігуді.
— Ти бачила памфлет?
— Бачила. Це правда? — прошепотіла вона.
— Не знаю, — відповів її батько. — Вулицею цілу ніч їздять автобуси й вантажівки. Ізабель сьогодні була в поліцейському відділку. Вони збирають дані на всіх євреїв іноземного походження. Думаю, тобі варто поки що відвести дітей до нас. У нас є схованка.
— Але… мій чоловік ветеран війни. Уряд Віші обіцяв захистити нас.
— Не впевнена, що ми можемо довіряти уряду Віші, мадам, — сказала Ізабель. — Будь ласка. Сховайтеся поки що.
Рут якийсь час просто стояла із широко розплющеними очима. Жовта зірка на її пальто нагадувала про те, як змінився світ. Нарешті жінка розвернулась і вийшла з кімнати. Менш ніж за хвилину вона повернулася з двома доньками.
— Що нам брати?
— Нічого, — сказала Ізабель. Вона повела Фрідманів нагору. Коли вони опинилися в їхній квартирі, батько відвів їх до таємної кімнати в спальні й зачинив за ними двері.
— Я приведу Візняків, — сказала Ізабель. — Не став поки шафу на місце.
— Вони на третьому поверсі, Ізабель. Ти ніколи…
— Зачини за мною двері. Не відчиняй, поки не почуєш мій голос.
— Ізабель, ні…
Але вона вже бігла сходами, ледь торкаючись перил. Коли дівчина була вже майже на третьому поверсі, то знизу долинули голоси.
Вони піднімалися.
Вона спізнилась. Ізабель зіщулилась, сховавшись за ліфтом.
Двоє французьких полісменів з’явилися на сходовому майданчику. Молодший двічі постукав у двері Візняків. Почекавши лише пару секунд, він вибив двері. Усередині закричала жінка.
Ізабель підійшла ближче.
— …мадам Візняк? — спитав полісмен. — Вашого чоловіка звуть Еміль, а дітей Антон та Елен?
Ізабель визирнула з-за рогу.
Мадам Візняк була дуже вродливою. Вона мала шкіру кольору свіжих вершків і шикарне волосся, яке ніколи раніше не було таким неохайним, як тепер. На ній був мереживний пеньюар, який, мабуть, коштував купу грошей. Її син та донька, яких вона притисла до себе, були наляканими.
— Збирайте речі. Лише найнеобхідніше. Вас перевозять, — сказав старший поліцейський, продивляючись список імен.
— Але… мій чоловік полонений неподалік Пітів’є. Як він нас знайде?
— Після війни ви повернетесь.
Мадам Візняк насупилась і провела рукою по сплутаному волоссю.
— Ваші діти були народженими у Франції, — сказав поліцейський. — Вони можуть лишитися. Їх немає в моєму списку.
Ізабель не могла більше ховатися. Вона вийшла на сходовий майданчик.
— Я нагляну за ними, Лілі, — сказала вона, намагаючись здаватися спокійною.
— Ні! — закричали діти, притискаючись до матері.
Поліцейські повернулися до неї.
— Як вас звати? — спитав один із них в Ізабель.
Вона застигла. Яке ім'я їй назвати?
— Розіньйоль, — відповіла вона нарешті, хоч без відповідних документів чинити так було небезпечно. Однак якби вона назвалася Жервез, вони точно запитали б, що вона тут робить о третій ночі та чому пхає носа в чужі справи.
Полісмен перевірив список і махнув рукою.
— Ідіть. Сьогодні ви мене не цікавите.
Ізабель поглянула на Лілі Візняк.
— Я заберу дітей, мадам.
Здавалося, Лілі не розуміє, що відбувається.
— Гадаєш, я залишу їх?
— Думаю…
— Досить, — крикнув старший поліцейський, стукнувши прикладом гвинтівки по підлозі. — Ти! — сказав він Ізабель. — Забирайся. Це тебе не стосується.