Рейчел лишила двері відчиненими, щоб вони могли чути дівчат. В’янн зняла з голови квітчастий шарф і засунула його в кишеню її спідниці.
— Я тобі дещо принесла.
— Ні, В’янн. Ми про це говорили, — сказала Рейчел. На ній був комбінезон, який вона зшила з душової завіси. Її літній кардиган — колись білий, а тепер посірілий від тривалого носіння й багаторазового прання — висів на спинці стільця. В’янн бачила контури жовтої зірки, вишитої на її светрі.
В’янн пішла до столу на кухні й відкрила шухляду зі столовим сріблом. За два роки окупації там майже нічого не лишилося. Вони вже перестали лічити, скільки разів німці ходили від одного будинку до іншого й «експропріювали» все, що їм було потрібно. Скільки разів вони вдиралися посеред ночі й забирали все, що їм заманеться? Усе це зрештою опинялося в потязі, що прямував на схід.
Тепер більшість шухляд, комодів і скринь у місті були порожні. У Рейчел лишилося кілька виделок, ложок і ніж для хліба. Діставши з кошика хліб і сир, В'янн розрізала їх навпіл і поклала свою частинну назад. Коли вона підняла голову, у Рейчел в очах стояли сльози:
— Я хотіла сказати тобі: нічого нам не давай. Тобі самій це потрібно.
— Як і тобі.
— Я мала б зірвати цю кляту зірку. Тоді принаймні я змогла б стояти в чергах по їжу, коли вона буде.
Для євреїв постійно з’являлися нові обмеження: їм було заборонено їздити на велосипедах, а в громадських місцях було дозволено з’являтись лише з третьої до четвертої пополудні, щоб вони могли щось купити. Проте до того часу вже майже нічого не лишалося.
Перш ніж В’янн встигла щось відповісти, з дороги почувся гуркіт мотоцикла. Вона впізнала цей звук і пішла до дверей.
Рейчел, що стояла поряд із нею, одразу зіщулилася:
— Що діється?
— Зараз дізнаюся, — сказала В’янн.
— Я йду з тобою.
В’янн рушила через садок до хвіртки. Відчинивши її, вона вийшла на дорогу. Рейчел дріботіла за нею.
— Пані, — мовив Бек, знімаючи кашкет і взявши його під пахву. — Мені прикро, що мушу вас потурбувати, але я маю вам дещо сказати, мадам Моріак, — він зробив незначний наголос на слові «вам». Це прозвучало так, ніби в них були якісь секрети.
— У чому справа, капітане? — спитала В’янн.
Він роззирнувся, а тоді нахилився до неї:
— Мадам де Шамплейн не варто бути вдома завтра вранці, — сказав він тихо.
В’янн подумала, що він неправильно дібрав слова:
— Що, вибачте?
— Мадам де Шамплейн не варто бути вдома завтра вранці, — повторив він.
— Цей будинок належить мені та моєму чоловікові, — втрутилася Рейчел. — Чому я маю звідси їхати?
— Завтра не матиме значення, кому належить цей будинок.
— Мої діти… — почала Рейчел.
Нарешті Бек поглянув на Рейчел:
— Ваші діти нас не цікавлять. Вони народилися у Франції. Їх немає в списку.
Список.
Це слово лякало. В’янн тихо мовила:
— Про що ви взагалі?
— Про те, що коли вона залишиться тут до завтра, то післязавтра її вже тут не буде.
— Але…
— Якби вона була моєю подругою, я придумав би, де сховати її на один день.
— Лише на день? — спитала В’янн, пильно дивлячись на нього.
— Це все, що я хотів сказати, пані, хоч і не мав би цього робити. Мене… покарають, якщо про це хтось довідається. Будь ласка, якщо вас запитають, не згадуйте про мій візит, — клацнувши підборами, він розвернувся й пішов геть.
Рейчел поглянула на В’янн. Вони чули про облави в Парижі, про депортованих жінок і дітей. Але ніхто в це не вірив. Як таке може бути? Важко було уявити, як французька поліція забирає десятки тисяч людей із домівок посеред ночі. Це не могло бути правдою.
— Ти йому довіряєш?
В’янн замислилася над питанням подруги. Її саму здивувала власна відповідь:
— Так.
— То що мені робити?
— Вези дітей у вільну зону. Сьогодні ж, — В’янн не могла повірити, що каже таке.
— Минулого тижня мадам Дюран спробувала перетнути кордон. Її застрелили, а дітей депортували.
На місці Рейчел В’янн теж подумала б про це. Одна справа — тікати самій, і зовсім інша — ризикувати життями дітей. А що як вони ризикуватимуть життями, залишаючись тут?
— Твоя правда. Це надто небезпечно. Але, я думаю, тобі варто зробити, як радить Бек. Сховайся. Це лише на один день. Потім, можливо, ми знатимемо більше.
— Де ховатися?
— Ізабель готувалась до такого, а я вважала її дурепою, — вона зітхнула. — У сараї є підвал.
— Якщо вони дізнаються, що ти переховуєш мене…
— Так, — обірвала її В’янн. Вона не хотіла чути, що це карається на смерть. — Я знаю.
Щоб раніше вкласти Софі спати, В’янн кинула снодійне в її лимонад. (Навряд чи так вчинила б хороша мати, але ще гірше було б залишити Софі саму чи взяти її із собою. Поганий вибір. Та що вдієш?) Чекаючи, поки донька засне, В’янн нетерпляче походжала по кімнаті. Вона чула кожен порив вітру, кожен скрип балок старого будинку. О шостій вона вдягнула свій садовий комбінезон і пішла вниз.
Бек сидів на дивані біля гасової лампи. Він тримав маленьке фото своєї родини в рамці. На ньому була зображена його дружина Гільда й діти — Жизела та Вільгельм.
Коли вона зайшла в кімнату, він підвів на неї очі, але не встав.
В’янн до пуття не знала, що їй робити. Їй хотілося, аби він зник, сховався за дверима своєї кімнати, адже вона не могла повністю йому довіряти. Але ж він ризикував кар’єрою, щоб допомогти Рейчел. Як можна було не зважати на це?
— Відбуваються погані речі, мадам. Немислимі речі. Я готувався бути солдатом і воювати за свою країну, щоб моя родина могла мною пишатися. Це був гідний вибір. А що про нас думатимуть, коли ми повернемося? Що думатимуть про мене?
Вона сіла поруч із ним:
— Я теж переживаю через те, що про мене подумає Антуан. Я не мала складати для вас той список. Я мала економніше ставитися до грошей. Я мала б бути розсудливішою, щоб зберегти свою роботу. Можливо, варто було слухатися Ізабель.
— Не звинувачуйте себе. Думаю, ваш чоловік сказав би вам те саме. Мабуть, ми, чоловіки, надто швидко хапаємося за зброю.
Він повернувся і поглянув на її вбрання.
На ній був комбінезон і чорний светр. На голові був зав’язаний чорний шарф. Вона нагадувала шпигунку-домогосподарку.
— Їй небезпечно тікати, — сказав він.
— Як і лишатися.
— Ось воно, — мовив він. — Жахлива дилема.
— Але що небезпечніше? — спитала В’янн.
Вона не чекала на відповідь, але він таки сказав:
— Думаю, лишатися.
В’янн кивнула.
— Вам не варто йти, — застеріг він.
— Я не можу кинути її саму.
Бек обміркував її слова і зрештою кивнув.
— Ви ж знаєте, де земля мсьє Фретта? Він там випасає корів.
— Так. Але…
— За сараєм є стежка. Вона веде до пункту пропуску, який охороняють найменше. Іти далеко, але дістатися туди варто до комендантської години. Це я кажу про всяк випадок. Якби когось таке цікавило. Хоч я таких не знаю.
— Мій батько, Жульєн Розіньйоль, мешкає в Парижі на бульварі ла Бурдоне, 57. Якби я… одного дня не повернулась додому…
— Я подбав би, щоб ваша донька дісталася Парижа.
Він підвівся, досі тримаючи в руках фото.
— Я йду спати, мадам.
Вони стояли поряд.
— Я боюся вам довіряти.
— На вашому місці я більше боявся б, якби не довіряв.
Вони були так близько.
— Ви хороша людина, капітане?
— Раніше думав, що хороша, мадам.
— Дякую, — мовила вона.
— Зарано дякувати, мадам.
Він залишив її саму й пішов до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері.
В’янн знову всілася. О пів на восьму вона зняла шаль із гачка біля кухні.
— Будь мужньою, — думала вона. — Лише цього разу.
Накинувши шаль на голову й плечі, вона вийшла надвір.
Рейчел із дітьми чекала на неї за сараєм. Поруч стояв візок на колесах. У ньому спав Арі, загорнутий у простирадла. Біля нього лежали деякі пожитки, які Рейчел вирішила взяти із собою.