Він ніжно торкнувся її плеча. Від цього все її тіло наче пронизало струмом. Не в змозі контролювати себе, вона дивилася на нього.
Він був так близько. На відстані поцілунку. Один подих, кивок, дотик — варто було хоч трішки його підштовхнути, і він би це зробив. На мить В’янн забула, хто вона й що сталося за останню добу. Їй так хотілось забутися, полегшити свій біль. Вона злегка схилилася вперед і відчула його дихання на своїх губах. А тоді вона згадала. Усе одразу. Лавина гніву накрила її. Вона відштовхнула його так сильно, що він мало не впав.
Вона витерла губи, ніби вони торкнулися його.
— Нам не можна цього робити, — сказала вона.
— Звісно, не можна.
Проте коли їхні погляди зустрілися, вони обоє знали, що є дещо гірше, ніж поцілувати не ту людину.
Це хотіти цього.
Розділ 24
Літо скінчилося. На зміну теплим золотим дням прийшли дощі й похмуре небо. Утім, Ізабель була такою зосередженою на своєму маршруті, що не помічала погоди.
Прохолодного осіннього вечора вона вийшла з вагона потяга і злилася з натовпом, тримаючи в руках букет осінніх квітів.
Поки вона йшла бульваром, усе навколо, голосно сигналячи, заполонили німецькі машини. Солдати впевнено крокували між заляканими парижанами. У холодному повітрі тріпотіли прапори зі свастикою. Дівчина швиденько спустилася в метро.
У тунелі було повно людей. Скрізь була розклеєна нацистська пропаганда, яка демонізувала британців та євреїв та обіцяла, що фюрер розв’яже всі проблеми.
Раптом пролунала сирена, яка повідомляла про повітряну атаку. Світло зникло, й усі опинилися в темряві. Вона чула бурмотіння людей, дитячий плач і кашель літніх чоловіків. Десь далеко вона почула важкий удар, а тоді вибух. Мабуть, знову бомблять Булонь-Біянкур, що ж іще? Завод «Renault» виготовляв вантажівки для німців.
Коли нарешті пролунав сигнал, який означав, що атака скінчилася, ніхто не рухався ще кілька секунд, доки не ввімкнулося світло.
Ізабель була вже майже біля потяга, коли почула свисток.
Вона застигла. Нацисти й французькі колабораціоністи йшли тунелем і щось обговорювали. Вони вказували на людей, відтягували їх убік і змушували ставати навколішки.
Поруч із нею вигулькнула гвинтівка.
— Документи, — сказав німець.
Ізабель стисла квіти в одній руці, а іншою почала нервово відкривати сумочку. У неї в букеті було повідомлення для Анук. Звісно ж, такий обшук не був чимось несподіваним. Відколи війська Альянсу почали перемагати в Північній Африці, німці постійно зупиняли людей і вимагали в них документи. На вулицях, у крамницях, на залізничних станціях, у церквах. Скрізь чатувала небезпека. Вона простягнула йому фальшиве посвідчення.
— Я їду на обід із подругою моєї матері.
До нациста підійшов француз, уважно подивився на документ і похитав головою. Німець повернув Ізабель посвідчення і сказав:
— Іди.
Ізабель усміхнулася, вдячно кивнула й поквапилася на потяг, устигнувши забігти у вагон якраз перед тим, як двері зачинилися.
Поки Ізабель дісталася шістнадцятого муніципального підрозділу, вона встигла заспокоїтись. Вулицями ширився вогкий туман, роблячи розмитими будівлі й баржі, що повільно пливли Сеною. Імла посилювала кожен звук. Десь від землі відскакував м’яч (мабуть, гралися дітлахи). Повільно стишуючись, пролунав гудок якоїсь баржі.
На бульварі дівчина звернула за ріг і попрямувала до одного з небагатьох бістро, де горіло світло. Його навіс тріпотів від вітру. Вона пройшла повз порожні столи до вуличної каси та замовила каву з молоком (звісно ж, без кави і молока).
— Жульєтт? Це ти?
Ізабель побачила Анук і всміхнулася.
— Габрієлло! Рада тебе бачити, — Ізабель простягнула Анук квіти.
Анук замовила каву. Поки вони сьорбали на холоді свій напій, Анук сказала:
— Я вчора говорила з дядьком Генрі. Він сумує за тобою.
— Із ним щось сталося?
— Ні. Ні. Навпаки. Він запланував вечірку на вечір вівторка. Попросив віддати тобі запрошення.
— Мені принести подарунок?
— Ні, але можеш передати йому листа. Ось він.
Ізабель узяла конверт і запхнула його під підкладку сумочки.
Анук поглянула на неї. Навколо її очей залягли глибокі тіні. На щоках та лобі з’явилися нові зморшки. Такий спосіб життя починав даватися взнаки.
— З тобою все гаразд, подруго? — спитала Ізабель.
Анук утомлено, але щиро всміхнулася:
— Так, — вона зробила паузу. — Учора я бачила Ґаетана. Він буде на зібранні в Карріву.
— Навіщо ти мені це кажеш?
— Ізабель, ти найбільш прямолінійна людина, яку я колись зустрічала. Усі твої думки й почуття можна прочитати в очах. Ти сама не помічаєш, як часто згадуєш його?
— Невже? Я думала, що добре це приховую.
— Насправді це мило. Це нагадує мені, за що ми боремося. За прості речі. Дівчина, хлопець, їхнє майбутнє, — вона поцілувала Ізабель в обидві щоки, а тоді прошепотіла: — Він теж про тебе говорить.
На щастя для Ізабель, цього дня наприкінці жовтня в Карріву лив дощ.
Такої погоди ніхто ні на кого не звертав уваги, навіть німці. Дівчина накинула каптур і підняла комір плаща, але дощ усе одно заливав її обличчя та стікав по шиї, коли вона витягала велосипед із потяга та вела його платформою.
На околиці міста вона застрибнула на нього. Оминаючи площу й обравши найменш людний шлях, Ізабель заїхала в Карріву. Через непогоду на вулицях було майже порожньо. Лише жінки та діти стояли в чергах по їжу. З їхніх пальт і капелюхів стікала вода. Німці переважно сиділи в приміщеннях.
Коли дівчина дісталася готелю Бельву, то почувалася геть виснаженою. Вона злізла з велосипеда і, пристебнувши його до ліхтаря, зайшла всередину.
Над головою задзвенів дзвоник, сповіщаючи про її появу німецьких військових, які сиділи у фойє та пили каву.
— Мадемуазель, — мовив один з офіцерів, простягаючи їй круасан із шоколадом. — Ви змокли до нитки.
— Французи не знають, що робити, коли йде дощ.
Вони засміялися.
Ізабель, усміхаючись, пройшла повз них. Підійшовши до столу реєстратури, вона подзвонила у дзвоник.
Із задньої кімнати вийшов Генрі, тримаючи тацю з кавою. Він помітив її і кивнув.
— Хвилинку, мадам, — сказав Генрі, підносячи тацю до столика, за яким сиділи двоє агентів СС, що у своїй чорній уніформі були схожі на павуків.
Повернувшись до стійки, Генрі звернувся до неї:
— З поверненням, мадам Жервез. Радий вас знову бачити. Ваша кімната вже готова. Ходімо зі мною…
Вона пішла за Генрі вузьким коридором, а тоді сходами на другий поверх. Там він засунув ключ у замок і, повернувши його, відчинив двері в маленьку кімнату з одномісним ліжком, тумбочкою і лампою. Чоловік пропустив її всередину, зачинив двері ногою, а тоді обійняв її.
— Ізабель, — мовив він. — Який я радий тебе бачити, — відпустивши її, він відступив назад. — Новини з Роменвіля… Я хвилювався.
Ізабель скинула каптур.
— Так.
В останні місяці нацисти серйозно взялися за тих, кого вважали саботажниками і повстанцями. Нарешті вони зрозуміли, яку роль у цій війні відіграють жінки, тож ув’язнили понад двісті француженок у Роменвілі.
Вона зняла пальто й кинула його на бильце ліжка. Діставши з підкладки конверт, вона віддала його Генрі.
— Тримай, — сказала вона, передаючи йому гроші від МІ9. Його готель був однією з їхніх основних конспіративних схованок. Ізабель було до вподоби, як вони давали прихисток британцям, янкі й повстанцям просто під носом у нацистів. А сьогодні вона залишиться в цій малесенькій кімнаті.
Вона взяла стілець біля подряпаного письмового столу і присіла.
— Зустріч призначено на сьогодні?
— На одинадцяту. У покинутому сараї на фермі Анґелера.
— Про що йтиметься?
— Я не в курсі.
Він сів на краєчку ліжка. За виразом його обличчя дівчина зрозуміла, що він говоритиме про щось серйозне, і зітхнула.
— Я чув, нацисти зі шкіри пнуться, щоб знайти Солов’я. Кажуть, вони намагаються з’ясувати ваш маршрут.